maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

  • Location:
  • Mood:
  • Music:

Ретроспектива-2006. ЛГ. Тарас Прохасько. Дещо з історії СБУ (про Революцію-на-Граніті 1990року)

Четвер, 16 лютого, 2006 року, № 29 (836)

Дещо з історії СБУ

1932 року в Радянському Союзі вже починалася індустріалізація, розгромили всілякі внутрішні партійні опозиції, Росія знову була імперією, і її визнали всі головні держави.

1937-го Італія здобула декілька колоній, завоювавши навіть непокірне королівство Ефіопія, мафія втікала до Америки, а Муссоліні був улюбленцем усієї Європи. 1974 р. ніхто не мав права сумніватися, що на Кубі побудували соціалізм. 1948 року Німеччина ще була розділена на окупаційні зони, все, що було пов’язано з великою епохою Третього Рейху, вже встигло закінчитися. 2004-го Китай утвердився не лише як найбільша світова потуга апріорі, а й як держава, яка переходить у категорію світових потуг завдяки переорієнтації своєї системи. У всіх випадках ідеться лише і аж про п’ятнадцять років. Про п’ятнадцятиріччя якоїсь там революції.

Я дуже слабий у математиці, отже, безпомічний у хронології. Пам’ятаю, що це було в жовтні. Підозрюю, що в жовтні п’ятнадцять років тому. Тоді в Україні теж була найсправжніша і найсимпатичніша революція – студентська революція на граніті. І найбільшим результатом її стало перейменування площі октябрської революції на майдан Незалежності. Срав пес.

Із того часу, коли ми зійшли з граніту, бо перемогли, вся наша подальша доля є суцільним ланцюгом усе нових і нових програних революцій. Їх накопичилося настільки багато, що я вже погано пам’ятаю, де що було. Революції злилися в роки партизанської війни. Але тоді, в жовтні, було дуже файно. Мені навіть починає здаватися, що в цій файності може таїтися причина наступних поразок.

Перебираю подробиці та фрагменти. Намагаюся шукати помилку на тому рівні, який мені був доступним тоді. Що тоді бачив і що міг зробити, але не побачив і не зробив, або побачив і не зробив, або... Тоді я перебував у одному з відділів охорони. Кожні декілька годин ми мінялися з іншим загоном постами, виставленими довкола незалежної території табору. Охоронці не були учасниками голодування, ми снідали та вечеряли тим, що купували в магазинах. Стримували натовпи цікавих удень і охороняли підступи до містечка вночі, ми пробували трав’яні чаї, що їх щоранку сотні киян приносили в термосах. Окрім того, ми говорили. Більше ніколи в житті я не втрачав під вечір голосу впродовж двох тижнів. Більше ніколи я не мав такої губкової аудиторії. П’ятнадцять років тому те, що ми розповідали, бо просто знали це від дитинства, звучало в Києві, як одкровення.

Менше з тим. Перебираю фрагменти. Ті, що стосувалися і не стосувалися роботи. Нічні виходи за шнурок-кордон для розмов із міліцейськими постовими (вони не наважувалися перейти межу), автобуси зі спецназівцями трохи вище майдану, різні сорти цигарок, якими того цигаркокризового року обдаровували наш загін, потрясіння від дзвіниці підсвіченого на ніч Софійського собору (уже Софія відструменіла відмерехтіла бузковим гроном ти йшла до мене але не встигла за першим зойком за першим громом), першу книжку того ж Стуса, куплену напередодні в “Поезії” та ношену в кишені куртки, бо якщо атакуватимуть намети, щоб не пропав найбільший скарб, вентиляційні решітки метрополітену, з яких виходило нагріте повітря...

Достатньо лише зачепитися, і клубок розмотується до несподіваної глибини (якщо взагалі можна говорити про глибину, а не довжину клубка).

І в одному місці пальці пам’яті наскочили на вузлик. Однієї ночі (ніч так часто виступає дійовою особою, бо вночі варта була особливо напруженою) сивий худий елєґант у заморському білому порохівнику запросив мене вийти з табору на Хрещатик. У кожній кишені плаща була пляшка шампану. Ми довго сиділи серед каштанового листя, пили і говорили. Потому він вийняв ще з однієї кишені браунінг і запропонував застрілити мене. Я відмовився. Він захотів застрілити себе. Я відмовив його. Тоді це занудство із застріленням почало розповзатися далі. Хочеш, я застрілю того мєнта, нє, того пацана, нє, цю красотку, нє... Врешті, з’ясувалося, що він може безкарно застрелити тут будь-кого, бо він зі спецслужби (каґебіст, подумав я), і пропонує мені теж працювати на спецслужби, щоб могти собі постріляти. Не найкращий підхід, хід, метод, аргумент. Видно, подіяв шампан. Я відмовився.

Через рік уже була Україна. Якийсь акуратний молодий чоловік із гуманітарною освітою попросив зібратися на коротку зустріч увесь наш торішній охоронний загін. Ми прийшли, і він запросив нас усіх разом на перший курс якогось там вишколу новоутвореної української служби безпеки. Колишній каґебіст, подумали ми і відмовилися.

І от тепер я далі думаю – коли закінчаться наші революції, коли мине ця партизанка?

Тарас Прохасько

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment