maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

  • Location:
  • Mood:
  • Music:

Ретроспектива-2006. сайт "Без Цензури". Франція. Провокація Революції. Культура - вища за політику.

Художник французької революції

олександр хоменко , 10 серпня 2006

«Але це ж бунт!» – здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. «Ні, Ваша Величносте, ви помилилися: це не бунт, це – революція», – відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів привид революції остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му й 1848-му, у часи Паризької комуни та в травні 1968-го... Цьогоріч президент із Парижа, щоправда, не тікав, як король у 1791-му чи де Голль у 68-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбонну, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях.

Європі знову нагадали, що Франція – то матір усіх революцій. І передусім тієї легендарної, Великої французької... Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака Луї Давіда – «Клятва Гораціїв». Замовником її був король, на свою ж, гільйотиновану згодом, голову.

Принади Вічного міста

Як і має бути в справжній французькій історії, канонізованій романами Дюма, усе починалося з дуелі, на якій загинув батько художника, комерсант Моріс Давід. Жаку Луї тоді було всього дев’ять років. Пізніше він згадуватиме його не часто, але в усіх великих людях, з якими зводитиме доля, Жак Луї підсвідомо шукатиме батькові заміну. Таким символічним батьком для нього стане Максиміліан Робесп’єр, згодом – Наполеон. Обов’язково це мав бути хтось у римському стилі – суворий, мудрий, усезнаючий, жертовний. Словом, тонка натура митця гостро потребувала «вождя й учителя».

З дитинства він виявив здібності до малярства. Протягом 8 років Давід навчався в Королівській академії, ніякими особливими талантами не вирізняючись, допоки йому не пощастило отримати Римську премію й поїхати до Вічного міста. Воно його вразило. Давід цілими днями малює на вулицях цього музею просто неба, копіює старожитності з приватних колекцій на віллах аристократів. Інтенсивність творчого життя була настільки великою, що наставники побоювалися, аби в Давіда не сталося нервового зриву.

До Франції він повернувся людиною, яка знайшла свою «батьківщину Духа». Нею став Рим, суворий і аскетичний, що зрікається всього особистісного заради громадських інтересів. Дуже швидко Давід стає культовою постаттю в колах паризької аристократії, його картини та портрети мають шалену популярність, так само як і меблі в античному стилі, зроблені за його ескізами. Сама королева обирає його арбітром елегантності. Для двору це була своєрідна гра, абсолютно безпечна, як їм видавалося, стилізація під класику. Але для людей, які за кілька років стануть авангардом революції, Давід був чимось значно більшим: він став їхнім ідеологом, художником нової, перекроєної на римський взірець, Франції, республіки непохитних філософів і відважних легіонерів.

1785 року він виставляє свою знамениту «Клятву Гораціїв». Сюжет – із римської історії: троє братів Гораціїв мають перемогти в поєдинку своїх друзів дитинства, братів Кураціїв, із ворожої Римові Альба-Лонги. Один із братів Кураціїв був навіть заручений із сестрою Гораціїв, але й це принесено в жертву загальному благу. Вирушаючи на бій, вони простягають руки назустріч батькові, що благословляє їх і вручає мечі. У всій картині панує пафос громадянського обов’язку. Власне, то була не стільки картина, скільки політичне послання в художній формі. Люди, що втомилися від легковажних сцен фривольного рококо, прагнули чогось героїчного: у передгрозовій атмосфері тогочасної Франції «Клятву Гораціїв» було сприйнято як аналог відомого плаката часів Великої Вітчизняної війни «Родина-мать зовет». Її успіх у Салоні був грандіозний, її називали «шедевром сучасності», а вже в розпал революції з трибуни Якобінського клубу про Давіда говорили як про «французького патріота, чий геній наблизив Революцію».

Ігри гладіаторів

День 14 липня 1789 року поділив історію Франції на «до» і «після». А вже через місяць після цієї події паризька публіка побачила нову картину Давіда – «Ліктори приносять Бруту тіла його синів». Сюжет так само давньоримський: Луцій Юній Брут, легендарний засновник Римської республіки, наказує стратити своїх синів за участь у монархічній змові. Картина з таким відверто республіканським змістом стала найбільшою культурною подією переломного 1789-го. У день її появи зали Салону були переповнені, а самого Давіда зустрічали, як героя. У картині поєднались історія й сучасність, а образ Брута став настільки популярним, що в дні якобінської диктатури його зображення поряд із портретами сучасників – Робесп’єра, Марата, Дантона – прикрашали революційні секції Парижа.

Революція розгорталася далі, а Давід стає фактичним керівником мистецького життя збуреної Франції. І, звичайно, пише картини, портрети своїх сучасників. За дорученням Якобінського клубу він створює «Клятву в залі для гри в м’яч», у якій зафіксовано момент, коли депутати ІІІ стану зібралися разом і поклялися не розходитися, доки не випрацюють Конституцію. Його вершиною в цей час стає знаменита «Смерть Марата» – нова ікона Республіки, присвячена пам’яті лідера якобінців, з яким Давід зустрічався в його убогій комірчині за день до вбивства. Революційні батальйони, перш ніж вирушати на фронт, приходили дивитися на картину. Художник скаже згодом, що він «писав її серцем».

Та Давід у цей час не тільки художник. 1792-го його обирають депутатом Конвенту. Він поруч із Робесп’єром і Сен-Жустом – у лавах найрадикальніших революціонерів. Разом зі своїми товаришами він голосує за смерть короля: то був учинок у стилі римських стоїків, які поклонялися обов’язку, не затьмареному пристрастю. А коли над головою Робесп’єра почали згущуватися хмари, Давід поклявся Непідкупному, що «вип’є чашу цикути разом із ним».

Чому вони так кохалися в римській риториці, чому дивилися на історію, як на грандіозну театральну постановку з необмеженим бюджетом? І йдеться не лише про Давіда – Сен-Жуст проголошував із трибуни Конвенту, що революціонери мають стати римлянами. Причини тут психологічного плану: їм було приємно тішити себе думкою, що революція відчиняє двері в царство чесних республіканців, відданих закону й моралі, і так важко признаватися, що насправді ти служиш інтересам приземлених буржуазних гобсеків і мадам боварі. Маркс, знаний експерт у цих питаннях, у «Вісімнадцятому брюмера Луї Бонапарта» зазначив: «У класично суворих традиціях Римської республіки гладіатори буржуазного суспільства знайшли ідеали й художні форми, ілюзії, необхідні їм для того, аби приховати від самих себе буржуазно-обмежений сенс своєї боротьби, щоб утримати своє натхнення на висоті великої історичної трагедії».

Еротичний імператор Наполеон

Чашу цикути Давіду пити не довелося. 27 липня 1794-го (9 термідора за республіканським календарем), коли художник ішов на засідання Конвенту, останнє для Робесп’єра, якийсь добродій попередив його про небезпеку. Це врятувало життя, але не свободу художника. Давіда заарештували й засудили до гільйотини, але оскільки його слава була надто великою й, крім того, він відрікся від усіх своїх політичних ідеалів, через деякий час його реабілітували. Зберігся автопортрет Давіда, написаний в ув’язненні: з нього на глядача дивиться людина, що пережила катастрофу. Не тільки особистісну, а й світоглядну – республіканський Рим, тобто Франція його мрії, пішли в небуття разом із Робесп’єром. Час Гораціїв і Брутів минув.

Давід знаходить собі нового кумира – генерала Бонапарта. «Яка ж у нього голова! Вона настільки довершена, що гідна порівняння з найкращими зразками античної скульптури й живопису. Цей Бонапарт – мій Ерос», – казав Давід. Він стає офіційним художником імперії, пише низку портретів Наполеона й знамениту сцену його коронації в Нотр-Дам де Парі (за неї він отримав орден Почесного легіону). Вельможам, які просили намалювати їх поближче до імператора, він відповідав: «Наближатися до сонця небезпечно для життя». А своїм учням із гіркотою зауважував: «Я зрозумів просту істину: блиск вівтаря й пишність одягу придворних діють на глядача не гірше, ніж убогі меблі та латані простирадла Марата».

Останні 10 років свого життя Давід провів у вигнанні. Для Бурбонів, які повернулися до влади у Франції, він лишався «царевбивцею», хоча Людовік XVIII дав зрозуміти, що явить королівську милість, якщо Давід подасть прохання залишити його в Парижі. Художник гордо відкинув цю пропозицію й разом з іншими колишніми революціонерами залишив батьківщину. У Брюсселі його майстерню відвідав із почтом герцог Веллінгтон – командувач армії, що розбила Наполеона під Ватерлоо. Він запропонував Давіду за гарні гроші намалювати його портрет. Художник відповів, що не пише ворогів Франції.

Нашим безіменним малярам, які після Коліївщини малювали портрети Максиміліана Залізняка та його санкюлотів-гайдамаків, не судилося виставлятися в Салоні. У них були інші виставкові зали – придорожня корчма, селянська хата, а іноді пасіка. «Мятеж не может кончиться удачей, в противном случае зовется он иначе» – ніби про нас сказано. Адже нашого Хоми Брута вистачало тільки на те, щоб носити на собі панночку-відьму та креслити рятівне коло, яке, зрештою, його так і не врятувало. Тож у цьому сенсі переваги римського класицизму Давіда сьогодні видаються безсумнівними.

© 2005 "Без цензури" www.bezcenzury.com.ua

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments