maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

Хосе Ортега-і-Гасет. Бунт мас. Нація - це ПРОГРАМА спільного Майбутнього.

Цього разу це вже вибірка цитат про Націєтворення вже з мінімальними наголосами. але з тої самої статті "Бунт Мас".

Що саме нам впадає в очі, коли ми розглядаємо розвиток будь-якої «модерної нації» - Франції, Іспанії, Німеччини? А ось що: те, що в одну добу ніби становило націю, заперечується в наступну добу. Спершу нація - це плем'я, а сусіднє плем'я - це вже не нація. Згодом нація складається з двох племен; пізніше це - «область», і незабаром це вже графство, князівство і, нарешті, королівство. Нація - це Леон, але не Кастілія; згодом це Леон і Кастілія, але не Арагон. Тут, очевидно, діють дві засади: одна, мінлива і завжди переборювана - плем'я, область, князівство, королівство, зі своєю мовою чи діалектом; а друга, постійна, яка вільно перескакує через усі ці межі і вимагає єдності там, де перша бачила тільки корінну суперечність.

Філологи - я так називаю всіх, що нині претендують на звання «істориків»,- дозволяють собі на незрівнянну небилицю, коли відштовхуються від того, що тепер, У цей скороминущий момент, в ці два-три століття, є націями Заходу, і вважають, що Верцінгеторіг чи Сід Воївник вже боролися за Францію від Сент-Мало до Страсбурга, або за Іспанію від Фіністерра до Гібралтару. Ці філологи, мов той наївний драматург, майже завжди показують, як герой вирушає на Тридцятилітню [121] війну. Щоб пояснити нам, як сформувалися Франція та Іспанія, вони припускають, що Франція та Іспанія вже тоді існували як готові формації в глибині французьких та іспанських душ. Неначебто вже існували французи й іспанці тоді, коли не було ще Франції та Іспанії! Неначебто француз та іспанець не є утворами, що їх треба було викувати двотисячолітнім зусиллям!

Гола правда полягає в тому, що сучасні нації є тільки сучасним проявом тієї змінної, приреченої на вічне переборювання засади, про яку згадувано вище. Цією засадою не є вже тепер кров чи мова; спільність крові та мови у Франції чи Іспанії була наслідком, а не причиною державного об'єднання.

++++

Чому, кінець кінцем, треба вдаватися до раси, мови і території, щоб зрозуміти розквіт національних держав? Просто тому, що в цих державах ми знаходимо тісний зв'язок і солідарність інтересів одиниці з громадською [124] владою,- річ невідому в античних державах.
В Афінах і Римі тільки жменька людей були громадянами держави; решта - раби, найманці, провінціали, колоністи - були тільки підданими. В Англії, Франції та Іспанії ніколи не було просто «підданих» держави; кожний був її членом, зливався з нею.

Нація, в тому розумінні, як це слово вживається на Заході вже понад сторіччя, є єдністю державної влади і колективності, якою вона править.

Держава, хоч яка була б її форма - примітивна, антична, середньовічна чи сучасна,- є завжди запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно здійснювати якийсь почин. Цей почин, хоч які були б його проміжні етапи, полягає, кінець кінцем, у створенні певного типу суспільного життя. Держава, з одного боку, і проект життя, програма суспільної дії, з другого, є нероздільною єдністю. Різні державні форми постають з тих різних форм, якими ініціативна група нав'язує співпрацю з іншими групами.
Античній державі ніколи не вдавалося злитися з цими іншими. Рим опановує і виховує італіків і провінціалів, але не підносить їх до себе, не об'єднується з ними. Навіть у самому Місті він не досягнув повного політичного злиття громадян. Не забуваймо, що за часів республіки Рим був насправді двома Римами: Сенатом і народом. Державне об'єднання ніколи не сягнуло поза зовнішнє об'єднання окремих груп, які й надалі залишались окремішніми та чужими між собою. Тому загрожена Імперія не могла розраховувати на патріотизм інших, і мусила оборонятися виключно своїм бюрократичним, адміністраційним та військовим апаратом.

Ця неспроможність усіх грецьких та римських груп злитися з іншими має глибокі причини, що їх тут не місце розбирати; остаточно можна підсумувати їх тим, Що антична людина уявляла собі співпрацю держави [125] з населенням у надто простий, елементарний і грубий спосіб, а саме як дуалізм пануючих і опанованих(43). Римові належалось панувати, а не слухати; всім іншим - слухати, а не панувати.

Варто підкреслити, що, визначаючи націю на основі якоїсь минулої спільності, кінець кінцем завжди приймають Ренанову формулу просто тому, що в ній до крові, мови і традицій додається нова прикмета, а саме, що нація - це «щоденний плебісцит».
8
«Спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному; спогади про спільно доконані подвиги і готовність до дальших - ось основні умови, що творять націю... В минулому - спадщина слави та каяття, в майбутньому - спільна програма дії для всіх... Існування нації - це щоденний плебісцит».

Так звучить відома формула Ренана.
Чим пояснити її надзвичайний успіх? Без сумніву, дотепністю кінцівки. Ідея, що нація полягає в щоденному плебісциті, вражає нас, як визволення. Спільна кров, мова та минуле - це все статичні, фатальні, заскорузлі, інертні засади; це - в'язниця. Якби нація полягала тільки в цьому, і нічому іншому, то нація лежада б за нами, нам не було б до неї діла. Нація була б річчю, якою ми є, але не річчю, яку ми робимо. Не було б сенсу навіть обороняти її, коли б хтось нападав на неї.

Чи ми хочемо того, чи ні, людське життя постійно зв'язане з майбутнім. З сучасного моменту ми скеровуємо свою увагу на прийдешній. Тому жити - це завжди, завжди, без угаву та спочинку, робити. Чому нікому не прийшло на думку, що робити, робити будь-що, означає здійснювати майбутнє?

Якби в Середньовіччі існувало те саме поняття нації, як у XIX столітті, Англія, Франція, Іспанія та Німеччина ніколи б не появились на світ (45). Бо ця інтерпретація переплутує те, що надихає і формує націю, з тим, що лише консолідує і зберігає її. Відверто кажучи,

не патріотизмом були створені нації.

Ті, хто так думає, допускаються сентиментальної помилки, про яку вже була мова і якої допустився сам Ренан у своїй знаменитій дефініції. Якщо існування нації вимагає, щоб група людей мала спільне минуле, то

як ми назвемо ту групу людей, котра переживає як сучасне те, що з нинішньої точки зору є минулим?

З народами Центральної та Південної Америки Іспанія має спільне минуле, спільну расу, спільну мову, [128] і проте не творить з ними одної нації. Чому? Бракує лише одної речі, яка, очевидно, є основною: спільного майбутнього. Іспанія не зуміла придумати програми колективного майбутнього, яка могла б привабити ці біологічно споріднені групи. Тому «плебісцит», зваживши майбутнє, відкинув Іспанію. І тут нічого не помогли архіви, спогади, предки чи «батьківщина».
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment