?

Log in

No account? Create an account
maxi_ta [entries|archive|friends|userinfo]
maxi_ta

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Ретроспектива2005. ЛГ. Клаус Бахман. Імпортована Медіареволюція. [Mar. 23rd, 2015|11:52 am]
maxi_ta
[Current Location |там де завжди]
[mood |Супер!]
[music |ніч яка місячна.]

Львівська Газета Понеділок, 13 червня, 2005 року, № 670 (104)

Імпортована медіареволюція

Два боки медалі

У 1970-х роках Західною Європою прокотилася хвиля пришвидшеної індивідуалізації та змін суспільних постав.

Ольга ПелихУсупереч тому, що іноді стверджують консервативні середовища в Польщі, ці зміни не полягали лише в занепаді традиційних буржуазних цнот, а радше в заміні одних цнот і вартостей на інші, більш придатні в умовах ліберальної, постіндустріальної економіки, розвитку громадянського суспільства та парламентської демократії. Розпад інституту родини, значне збільшення одно– чи двоособових домашніх господарств замість родин, в яких разом мешкали представники багатьох поколінь, поява гомосексуальних пар, бунт проти традиційних авторитетів, наголос на самореалізацію та розширення сфери допустимого у справах сексуальності – це лише один бік медалі.

Інший – це поява громадських ініціатив, ладних (саме в ім’я спільних вартостей, а не лише задля особистої користі) ангажуватися на підтримку інших осіб, емансипація жінок, акцент на правах, пов’язаних з особою (скажімо, права людини) там, де раніше важливішими вважали права, пов’язані з приналежністю до певної спільноти (самовизначення націй, права меншин).

Ці зміни значною мірою зумовив розвиток економіки. Колись робітник на конвеєрі не міг виявляти спонтанності й індивідуального підходу до обов’язків, від нього вимагали, аби мало не механічно виконував завдання, яке визначив керівник. Тепер, коли промислове виробництво поволі зникає, поступаючись третьому сектору (послуг), коли зростає значення вільних професій і навіть професіонали декілька разів за життя мусять змінити і місце роботи, й місце проживання (а часто навіть державу), креативність і прагнення до самореалізації збігаються з вимогами ринку праці. Слухняність і готовність підпорядковуватися для працівника рекламного агентства є такими ж марними рисами, як колись спонтанність – для механіків на заводі Форда.

Мінімум інформації – максимум емоцій

Така індивідуалізація відбилась і на ЗМІ. У 1970-х роках з’явилась агресивна, друкована великими накладами бульварна преса (tabloid press), яка свідомо відійшла від традиції “просвітницької”, котра бачила себе знаряддям контролю за владою та емансипації суспільства.

ЗМІ від самого початку мали подвійний характер:</b></font> економічний і суспільний, орієнтований на прибуток і скерований на постачання громадянам необхідних засобів для комунікації та створення публічної сфери, де можна було б мирно розв’язати суперечності. Бульварна преса відмовилася від цих амбіцій: вона постачає мінімум інформації та максимум емоцій. Замість освічувати веде кампанії, апелює до низьких інстинктів і поводиться за логікою ринку: добре те, що збільшує продаж і прибутки від реклами.

Суспільство має клопіт із пристосуванням до цього явища – в Німеччині бульварну пресу, яку видає концерн Шпрінґера, затято поборюють ліві, які провадять кампанію за конфіскацію майна Шпрінґера, котрий начебто загрожує демократії та громадянським свободам. “Втрачена честь Катерини Блюм” Бьолля – це літературний запис цієї суперечки. За урядування християнських демократів німецька бульварна преса є продержавницькою, патріотичною та консервативною. Але там, де tabloid press нападає на уряд, вона швидко підважує довіру громадян до державних інституцій та готує – свідомо чи ні – ґрунт для майбутніх успіхів популістських партій, які запекло атакують політичний істеблішмент, традиційні партії, та скеровує увагу читачів на злочинність, корупцію, імміграцію та загрози для національної тотожності.

Однією з рис бульварної преси є її крайня персоналізація. В часи, коли дедалі більше політичних та економічних рішень виносять колективні органи внаслідок дії складних механізмів узгодження, німецька Bildzeitung, британська The Sun чи австрійська Kronenzeitung зводять політику до рішень декількох помітних постатей. “Канцлер хоче реформувати ринок праці”, “Президент веде нас до Унії” – ці заголовки такі ж прості, як звороти зі спортивної рубрики, де поразку національної збірної з футболу можна звести до провини “сонного воротаря”. У бульварній пресі триває безперервний “культ особи”. На першу шпальту може потрапити канцлер, який приховує, що фарбує волосся, принцеса Валлійська, хвора на булімію, міністр, який винайняв нелегальну іммігрантку на служницю, й навіть пересічна домогосподарка, за умови, що вона після 15 років зразкового подружнього життя вбила чоловіка.

Цензура за умов конкуренції

Не всі наслідки цієї революції негативні – зростає кількість читачів газет, бо їх беруть до рук особи, які раніше лише слухали радіо.

Газети стають менш політизованими. Водночас із появою нових партій і суспільних рухів (скажімо, зелених, пацифістів, екологів, популістських партій) зникають старі партійні органи, як-от німецький Vorwaerts та австрійський AZ (хоча французька L’Humanite тримається досі). Зникає також будь-яка можливість цензури або самоцензури. За умов гострої конкуренції за читачів і надходження реклами спроба приховати будь-що неминуче закінчується економічними втратами, бо конкуренти неодмінно виловлять це.

Особливо вплинув на це розвиток приватного телебачення, яке блискавично перейняло популістські навички бульварної преси. Там, де таблоїд кричить червоними заголовками й емоційною мовою, телебачення може показати справжні емоції: людей, які потопають після аварії корабля, поліцейських, котрі штурмують будинок із заручниками. Там, де бракує емоцій, телебачення саме створює їх: у дебатах у прямому ефірі подружжя дорікає одне одному в подружній зраді чи мириться. Починаються часи “Великого Брата” і мандрівок на безлюдні острови.

Це також має свій позитивний бік: та ж емоціоналізація та персоналізація, завдяки якій ми дізнаємося про сексуальні вподобання кінозірок, може, скажімо, зродити масову мобілізацію на користь Великого оркестру святочної допомоги (громадська ініціатива в Польщі, яка за кошти, зароблені на рок-концертах, допомагає вбогим і хворим дітям, – “Газета”) або жертв цунамі. Та ж безсоромна пронозливість, яка штовхає папараці на погоню за принцесою Діаною, призводить до того, що навіть найбільш проурядова газета чи телестанція не може приховати невигідної для уряду інформації. Для сучасних ЗМІ, від Польсату до Bildzeitung і від Faktu до CNN, не існує ні табу, ні національних інтересів. Тому концерн Шпрінґера може спокійно фінансувати в Польщі антинімецькі видання, що сто років тому неодмінно призвело б до втручання німецького уряду.

Антинімецькі акценти у виданнях німецьких інвесторів – це наслідок не певної політичної лінії, а, власне, відсутності такої лінії та будь-яких амбіцій, які виходять поза економічний зиск. Індивідуалізація полягає ще й у тому, що мислення в національних категоріях поволі занепадає на користь стосунків між громадянином і державою, жінками та чоловіками, більшістю і меншістю. Завдяки цьому бульварна преса і приватне телебачення не мають стриму, аби викривати навіть найбільші табу: педофілію, насильство над жінками, зґвалтування, сексуальні девіації, психічні захворювання.

У такому вимірі функціонування ЗМІ часто серйозно підважує й без того хитку довіру громадянина до держави та світу. Мало того, що старі суспільні, родинні, фахові, світоглядні, а навіть чуттєві зв’язки розпадаються, то ще й ЗМІ переконують, що навколо нас гарцюють корумповані політики, гангстери, шириться розпуста. Проте зняття табу дозволяє водночас розв’язати чимало соціальних проблем, як-от насильство над жінками. Тому індивідуалізація, а відтак і персоналізація та комерціоналізація ЗМІ мають свої темні та світлі боки.

Дякувати європейській інтеграції

У Польщі проблема полягає в тому, що на освоєння з цими явищами поляки мали тільки декілька років, а західноєвропейські суспільства – кількадесят. Нині Bildzeitung у Німеччині не вирішує результатів виборів до Бундестагу, бо люди знають, що галасливі заголовки не варто сприймати надто серйозно. В Бельгії виявилося, що істерична преса, епатуючи черговими педофільськими скандалами та теоріями змови, націленими на політичну еліту, може серйозно похитнути довіру громадян. Проте через певний час спадає довіра до ЗМІ та зростає довіра до держави.

Польща пізно та лише під тиском ЄУ відкрила ринок ЗМІ для іноземного капіталу. Завдяки цьому спізненню журналісти довго ставилися до свого фаху в категоріях суспільного покликання, а до ЗМІ – як до знарядь зміцнення демократії та підтримки реформ. Нині ніхто тверезомислячий не може дозволити собі будь-що в ім’я чи то національних інтересів, чи то громадського добра, чи то національної гордості.

У сучасних умовах ЗМІ вже не конкурують якістю повідомлень, глибиною репортажу чи глибокодумністю коментарів, а насамперед швидкістю інформування. Відповідно, журналісти мають менше часу, щоб перевірити інформацію та “вислухати другу сторону”. Дедалі менше працівників ЗМІ мусять охоплювати дедалі складнішу дійсність, вдаючись до чимраз серйозніших спрощень, утечі до “символічної політики”, персоналізації та емоціоналізації. Індивідуалізація, яка 20-30 років тому завдяки економічному розвитку завітала до ФРН, Нідерландів, Франції, Бельгії, тепер завдяки європейській інтеграції та лібералізації ринку ЗМІ та німецьким інвесторам входить до Польщі.

Журналістика перестала бути покликанням, до рівня місії в цій професії сягають уже лишень декілька зірок зі стійкою позицією на ринку. Журналісти не несуть відповідальності за такий стан речей, вони лише пристосовуються до нього. Тому варто було б поміркувати над спонуками – але й санкціями – для видавців, які змістили б центр ваги з економічного виміру на логіку комунікування. Запровадження “публічних віконець” до великотиражної преси, дотування додатків про культуру з бюджету, а водночас спрощення медійного законодавства, коли йдеться про спростування, заміна громадських “етичних рад” органами, які мали б право дошкульно карати за порушення – це лише декілька можливостей. Це відгонить цензурою, але свободу слова та друку вигадали в часи, коли функції комунікування значно переважали економічні. Нині, коли видання самі в ім’я прибутку відмовляються від прагнення до правди, щораз менше залишається перепон, аби

трактувати їхні продукти як будь-який інший товар і піддавати дослідженням якості.

 

Клаус Бахманн – керівник кафедри політології в Центрі німецьких та європейських студій ім. Віллі Брандта у Вроцлаві, журналіст і публіцист, мешкає у Вроцлаві

Переклав А.П. за публікацією в Rzeczpospolitej 28-29.05.2005

наголоси (окрім підзаголовків) - мої. решта - текст автентичний, такий як був опублікований у паперовій ЛГ з відповідною датою. А.П == можливо Андрій Павлишин. тодішній головний редактор ЛГ.
лінк вже очевидно недоступний, тому поданий як пасивний
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/13/6040/

linkReply