?

Log in

No account? Create an account
maxi_ta [entries|archive|friends|userinfo]
maxi_ta

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Ретроспектива2005. ЛГ. Якуб Логінов. Сучасні польські ЗМІ як суспільна проблема [Mar. 23rd, 2015|12:10 pm]
maxi_ta
[Current Location |Львів]
[mood |супер]
[music |тиша навкруги]

Львівська Газета. Понеділок, 11 липня, 2005 року, № 119 (685)

Сучасні польські ЗМІ як суспільна проблема

СИТУАЦІЯ, яка склалася місяць тому довкола газети “Поступ”, спричинила широку дискусію на теми незалежності преси, боротьби за владу та проблем перехідного періоду.

Хто мав рацію – Андрій Садовий і його консультант чи, може, журналісти “Поступу”, в тому числі й автор цих рядків? Зі зрозумілих причин не відповідатиму, адже моя позиція не може бути об’єктивною. Важливішим є щось інше – одним з основних елементів конфлікту стала особа польського консультанта Анджея Ґроховальского, аргументи якого можна окреслити приблизно так: у Польщі преса є такою, тож ви повинні зробити щось схоже.

Відтак не можна не поставити запитання: якими, власне, є громадянське суспільство, свобода слова та “європейський рівень преси” в Польщі? Може, це зовсім не та країна, яку нам потрібно брати за приклад? Чи, можливо, замість того, щоб сумлінно копіювати польський досвід, доцільніше було б повчитися на помилках сусідів, наслідуючи позитивні елементи й уникаючи негараздів?

Ситуація, в якій нині опинилася польська преса, навряд чи може втішати. Коли проаналізувати будь-яке велике польське місто, важко знайти в ньому якесь сильне регіональне видання, яке не мало б ознак жовтої преси. Загалом інтелектуальний рівень польських друкованих ЗМІ значно знизився, порівняно з початком 1990-х, що можна вважати інтегральним елементом ширшого явища – примітивізації громадського життя.

Коментатори зазвичай пояснюють це передусім небезпечно високою концентрацією ЗМІ в руках іноземного капіталу. Впливовий польський тижневик Wprost ще напередодні вступу Польщі до ЄУ 26 жовтня 2003 р. звернув на це увагу в статті “Польща вже стала німецькою медіа-колонією”. Автори ставлять запитання: чи можна собі уявити, щоб такі видання, як Frankfurter Allgemeine Zeitung, Suddeutsche Zeitung, Berliner Zeitung, чи Kolner Stadt Anzeiger опинилися в руках іноземців, скажімо, іспанців? Цього ніхто не допустив би. Тим часом німецький капітал контролює 85% ринку ЗМІ в Центральній Європі. У рапорті Європейської федерації журналістів можна прочитати, що “це велика загроза для незалежної журналістики та свободи думки. На зміну колишній монополії тоталітарної держави прийшла монополія іноземного капіталу”.

Експансія німецького капіталу на польському ринку ЗМІ може допровадити не лише до прищеплення культурно чужих змісту і взірців комунікації, а й до обмеження плюралізму думок, переконань чи цінностей, стверджує Збіґнєв Оніщук, соціолог і пресознавець із Вроцлавського університету. Науковий працівник Інституту журналістики при Варшавському університеті Томаш Мєльчарек дає німецьким власникам доволі критичну оцінку: “Представники цього капіталу всякими способами намагаються вплинути на зміст розповсюджуваних за посередництва ЗМІ матеріалів. Вони передусім домагаються, щоб медіа давали розвагу й уникали конфліктів із будь-якою владою”.

Багато дослідників звертають увагу на неминучість цього явища, натомість пропонують бодай якось модифікувати цей процес, скажімо, стимулюючи диверсифікацію власності (нехай ЗМІ належать іноземцям, проте не лише німцям) чи зміцнюючи позиції журналіста. Лунають пропозиції надати державну підтримку незалежним регіональним виданням, як це роблять щодо преси національних меншин. Проте головне, що, на думку незалежних журналістів, політиків і науковців, може й повинен зробити кожен поляк, – усвідомити цю ситуацію та не сприймати її некритично. Адже одне – погодитися з фактом, змінити який не під силу, а інше – бути ним задоволеним, вихваляти як вияв “європейськості” та ставити за приклад іншим. Зокрема, Україні.

Зсередини Польщі тяжко сповна осмислити масштаби цієї загрози, ба більше – взагалі сприймати її як проблему. Тоталітарна система також має підтримку народу, доки він не довідується, що система може бути інакшою. Проте навіть із перспективи іншої держави важко це спостерегти в повному обсязі. Адже ситуація польських ЗМІ не є проблемою з погляду заходу Європи, звідки приходять капітал, зразки й ідеї. Якщо схожий аналіз, хоч би й ретельно опрацьований, розмістить на своїх шпальтах російська чи білоруська преса, ніхто серйозно не сприйме його – й тут нічого дивуватися. Адже їм узагалі  не можна довіряти (принаймні так про це думають поляки). Дещо краще з цим в Україні, де, як не парадоксально, ще є місце для незалежної думки, яку поки що не до кінця витиснули великі світлини з короткими підписами. Тобто те, що рекомендував “Поступові” Анджей Ґроховальскі, посилаючись на “найкращі європейські”, тобто польські, зразки.

Однак в Україні заведено інше – будь-яка гостра критика польської суспільно-економічно-політичної системи (а критикувати є що) натрапляє на завзятий опір самих українців, і сприймають її як “політично неправильну”. Мовляв, ми повинні мріяти про те, щоб мати польські проблеми. А шкода, бо історія дає Україні шанс побудувати справді добре задуману державу – завдяки неповторенню тих помилок, яких не могла, через брак аналогічного прикладу, уникнути Польща.

Як би там не було, таки можна подати один конкретний приклад негативних наслідків “європеїзації” польської преси. Маю на увазі кампанію перед референдумом щодо приєднання до ЄУ, яка тривала навесні 2003 року. Попри гарну справу, якою є інтеграція, це дійство перетворилося на справжню пародію, організовану за “найкращими” зразками референдумів у Білорусі. Спершу глави держав-учасників Вишеградської четвірки домовилися про “каскадну” схему проведення голосувань: насамперед там, де підтримка для ЄУ найбільша, через півроку в наступній країні, аж до найбільшого скептика – Чехії. Це мало б стати аргументом для тих, хто ще не визначився з рішенням: дивіться, наші сусіди вже там, а ми ж не можемо залишитися самі!

На кампанію уряд виділив астрономічні кошти. Левову частку з них витратили на біґборди з написами на кшталт “я – європеєць” за участі високооплачуваних відомих особистостей. Проте з цієї суми практично не було фінансовано критичних щодо цього проекту поглядів. Адже не можна вважати за такі крикливу примітивну пропаганду осіб покрою Анджея Леппера та крайньої правиці. Головними аргументами за Унію були: бо так треба, бо це історична необхідність, бо без того Польща буде другою Білоруссю.

Крім того, щоб забезпечити потрібну явку (єдине, що могло загрожувати ратифікації), термін голосування продовжили до двох днів, що суперечить польській традиції. А політики, яких запитували, що буде, якщо виборці скажуть “ні”, відповідали: немає проблем, тоді ратифікуємо трактат у парламенті або повторимо референдум.

Чи загрожував Польщі “білоруський шлях”? У середовищі політологів існує абсолютна згода, що цей варіант неможливий з огляду на значні відмінності в політичній системі, менталітеті та традиціях обох народів. Зате Польща могла приєднатися до альтернативного стосовно ЄУ європейського об’єднання EFTA, а разом із цим – до Єдиного європейського простору. Що й дало б полякам більшість вигод: свободу пересування капіталу, товарів і робочої сили, заради яких вони згодні терпіти брюссельську бюрократію та інші негаразди ЄУ.

А яка роль у цьому ЗМІ? Достатньо пригадати засади, на які спирається контрольована німцями польська преса: уникання конфліктів із владою, мінімум складних аналізів, проста інформація, яка не змушує думати. Звісно, що проект EFTA не вписувався в усім зрозумілу схему: Захід (тобто ЄУ) – добре, а все інше – це відразу мусить бути катастрофа та Росія. На жаль, щось схоже починається і в Україні.

Однак життя після історичного приєднання до ЄУ не закінчується. В Польщі є чимало проблем, що неминуче у процесі всебічної трансформації та інтеграції з ЄУ. Ба більше – щойно завершується певна епоха, коли абсолютно всі поставлені перед новою Польщею стратегічні цілі досягнуто. Ось і тепер, перед виборами, повинні точитися серйозні дебати щодо того, якою має бути Польща за цієї нової ситуації. Нічого такого, однак, не відбувається. Наче все гаразд, а державі потрібні лише дрібні корективи. За такої ситуації проблеми, на яких тяжіє своєрідне табу, дозрівають і переростають у суспільні явища. Про одне з них, яке називають Generacja nic, тобто про переповнене фрустрацією покоління молодих поляків, якому, проте, заздрять чи не всі молоді українці,– в одному з наступних номерів.

 

Якуб Лоґінов (Логінов) – журналіст, мешкає у Ґданську

наголоси - мої. решта - текст автентичний, такий як був опублікований у паперовій ЛГ з відповідною датою. лінк вже очевидно недоступний, тому поданий як пасивний
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/07/11/6718/

деяка деталізація особи Ґроховальського ось тут:

Ретроспектива2005. ЛГ. Андрій Павлишин. Польська аґентура в оточенні Андрія Садового. Анджей Ґроховальский і "реформа" газети "Поступ"

http://maxi-ta.livejournal.com/17177.html

linkReply