October 11th, 2014

Ретроспектива-2006. ЛГ. Єшкілєв. Революція і Пяні Журналісти. Історія Франції.

Понеділок, 04 вересня, 2006 року, № 159 (966)

L’Ecole des journalistes

“Школа журналістів” – так називалася салонна п’єса письменниці Дельфіни Ге де Жирарден (1804-1855), дружини великого “батька європейської журналістики” Еміля Жирардена, ініціатора виходу у світ першої масової репортерської газети La Presse.

На презентації “Школи журналістів” був російський шпигун у Парижі та друг Еміля Яків Толстой, який написав докладний звіт генералові графу Бенкендорфу про цю вікопомну подію, датований 24 листопада 1839 року.

Дещо з того звіту варто процитувати. Шпигун Толстой, зокрема, пише до Петербурга своєму шефові:

“У першій дії зображено редакцію газети, яка називається “Істина”. Автор виводить на сцену відповідального редактора, головного редактора, персону, котра дає гроші на видання, та співробітників газети, малює їх правдивими фарбами. Починається п’єса сценами оргії, після якої всі її учасники починають писати статті, спрямовані проти уряду, проти всякого таланту, проти порядності, проти недоторканності особи та проти родинної честі. Вони пишуть це все у стані бридкого сп’яніння, і, незважаючи на нього, ці люди вважають себе гідними проголошувати нові правила суспільного життя, корчать із себе аристархів-критиків сучасності – її політики, моралі, мистецтва, літератури.

Після прочитання першого акту пані Жирарден почала обходити тих, хто зібрався в її салоні, та запитувати їхню думку щодо п’єси. Коли вона підійшла до пана Жуля Жанена, той на її прохання висловитися роздратовано відповів, що “все, що він прослухав, на його думку, є фальшивим від першого до останнього слова, що журналісти ніколи не напиваються до всирачки перед тим,
як писати”. Тут уже роздратувалася пані Жирарден. У своїх запереченнях вона послалася на відому статтю 1830 року в журналі Journal de Debats, яку написав пан Беке у п’яному вигляді, під час оргії. Ця стаття, як відомо, спричинила падіння монархії Карла Х. Стаття, що призвела до фатальних наслідків, починалася так: “Нещасна Франція, нещасний король!”

Таким чином, завдяки чарівній Дельфіні та Якову Толстому ми, люди ХХІ століття, маємо ще один вагомий доказ того, що саме п’яна журналістика з часів своєї юності є матір’ю державних переворотів. Революції іноді починаються з констатації, що король є нещасним (відповідно: ніяким, бездарним, неспроможним, безхарактерним, невольовим, нікчемним, кінченим). Усе подальше читачі газет домислюють самостійно й у “потрібному” напрямі. Адже жива влада ненависна народові. А королю після того вже ніколи не “відмазатися” від талановитих словесних конструкцій, що їх змантачив бухий журналюга серед п’яних повій і редакційного мотлоху. До речі, Карл Х так і залишився на скрижалях світової історії старим “нещасним” нікчемою, який історично не заслуговував на щось більше за вседержавний революційний копняк.

Так створюють післяпрестольні репутації монархів-невдах. Так їм мстять за неповагу до преси. І правильно роблять. Не треба будити звіра й махати державним пальчиком перед писком представника “четвертої влади”. А то ж він рознервується, сарака, і чорно забухає. А в запої напише про “нещасного короля”. А потім “слово стане плоттю”. Ага.

“Бійтеся журналістів!” – сказав одного разу Отто фон Бісмарк. “Бійтеся нетверезих журналістів!” – уточнимо ми застереження “залізного канцлера”. Адже горілка, шнапс, віскі й “конина” різко підвищують творчі здібності пересічного пресового працівника. Сіренький редакційний “щурик”, який на тверезо тихо й мирно пописує собі щоденну маячню про вивезення сміття та ДТП, після пляшки “Перловки” або “Вожака” перетворюється на “текстового дракона”, спроможного повалити уряд. Або ж якусь облдержадміністрацію.

“Мандрівна колонія” п’яних журналістів робить таке, що й не снилося ордам Батия та Едигея. Бійтеся журналіста, поряд із ноутбуком якого стоїть розпочата пляшка сорокаградусної “рідкої істини”! На його клавіатурі серед глупої ночі може народитися все, що завгодно. Щось “термоядерне”. Щось таке, чого потім не розгребти цілому батальйонові бабок парасок. Цілій дивізії політтехнологів. Може, саме цієї ночі за свій гігабайтовий компутер сяде “застограмлений” Іван чи Василь, який після довгого “зависання” над сірим полем дисплея набере нетвердими пальцями перші слова текстової бомби: “Нещасна Україна!”

І тоді всім нам, панове, настане гаплик.

Володимир Єшкілєв

  • Current Music
    музика яка часто викор в Цирку, не пам назву

Ретроспектива-2006. сайт "Без Цензури". Франція. Провокація Революції. Культура - вища за політику.

Художник французької революції

олександр хоменко , 10 серпня 2006

«Але це ж бунт!» – здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. «Ні, Ваша Величносте, ви помилилися: це не бунт, це – революція», – відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів привид революції остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му й 1848-му, у часи Паризької комуни та в травні 1968-го... Цьогоріч президент із Парижа, щоправда, не тікав, як король у 1791-му чи де Голль у 68-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбонну, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях.

Європі знову нагадали, що Франція – то матір усіх революцій. І передусім тієї легендарної, Великої французької... Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака Луї Давіда – «Клятва Гораціїв». Замовником її був король, на свою ж, гільйотиновану згодом, голову.

Принади Вічного міста

Як і має бути в справжній французькій історії, канонізованій романами Дюма, усе починалося з дуелі, на якій загинув батько художника, комерсант Моріс Давід. Жаку Луї тоді було всього дев’ять років. Пізніше він згадуватиме його не часто, але в усіх великих людях, з якими зводитиме доля, Жак Луї підсвідомо шукатиме батькові заміну. Таким символічним батьком для нього стане Максиміліан Робесп’єр, згодом – Наполеон. Обов’язково це мав бути хтось у римському стилі – суворий, мудрий, усезнаючий, жертовний. Словом, тонка натура митця гостро потребувала «вождя й учителя».

З дитинства він виявив здібності до малярства. Протягом 8 років Давід навчався в Королівській академії, ніякими особливими талантами не вирізняючись, допоки йому не пощастило отримати Римську премію й поїхати до Вічного міста. Воно його вразило. Давід цілими днями малює на вулицях цього музею просто неба, копіює старожитності з приватних колекцій на віллах аристократів. Інтенсивність творчого життя була настільки великою, що наставники побоювалися, аби в Давіда не сталося нервового зриву.

До Франції він повернувся людиною, яка знайшла свою «батьківщину Духа». Нею став Рим, суворий і аскетичний, що зрікається всього особистісного заради громадських інтересів. Дуже швидко Давід стає культовою постаттю в колах паризької аристократії, його картини та портрети мають шалену популярність, так само як і меблі в античному стилі, зроблені за його ескізами. Сама королева обирає його арбітром елегантності. Для двору це була своєрідна гра, абсолютно безпечна, як їм видавалося, стилізація під класику. Але для людей, які за кілька років стануть авангардом революції, Давід був чимось значно більшим: він став їхнім ідеологом, художником нової, перекроєної на римський взірець, Франції, республіки непохитних філософів і відважних легіонерів.

1785 року він виставляє свою знамениту «Клятву Гораціїв». Сюжет – із римської історії: троє братів Гораціїв мають перемогти в поєдинку своїх друзів дитинства, братів Кураціїв, із ворожої Римові Альба-Лонги. Один із братів Кураціїв був навіть заручений із сестрою Гораціїв, але й це принесено в жертву загальному благу. Вирушаючи на бій, вони простягають руки назустріч батькові, що благословляє їх і вручає мечі. У всій картині панує пафос громадянського обов’язку. Власне, то була не стільки картина, скільки політичне послання в художній формі. Люди, що втомилися від легковажних сцен фривольного рококо, прагнули чогось героїчного: у передгрозовій атмосфері тогочасної Франції «Клятву Гораціїв» було сприйнято як аналог відомого плаката часів Великої Вітчизняної війни «Родина-мать зовет». Її успіх у Салоні був грандіозний, її називали «шедевром сучасності», а вже в розпал революції з трибуни Якобінського клубу про Давіда говорили як про «французького патріота, чий геній наблизив Революцію».

Ігри гладіаторів

День 14 липня 1789 року поділив історію Франції на «до» і «після». А вже через місяць після цієї події паризька публіка побачила нову картину Давіда – «Ліктори приносять Бруту тіла його синів». Сюжет так само давньоримський: Луцій Юній Брут, легендарний засновник Римської республіки, наказує стратити своїх синів за участь у монархічній змові. Картина з таким відверто республіканським змістом стала найбільшою культурною подією переломного 1789-го. У день її появи зали Салону були переповнені, а самого Давіда зустрічали, як героя. У картині поєднались історія й сучасність, а образ Брута став настільки популярним, що в дні якобінської диктатури його зображення поряд із портретами сучасників – Робесп’єра, Марата, Дантона – прикрашали революційні секції Парижа.

Революція розгорталася далі, а Давід стає фактичним керівником мистецького життя збуреної Франції. І, звичайно, пише картини, портрети своїх сучасників. За дорученням Якобінського клубу він створює «Клятву в залі для гри в м’яч», у якій зафіксовано момент, коли депутати ІІІ стану зібралися разом і поклялися не розходитися, доки не випрацюють Конституцію. Його вершиною в цей час стає знаменита «Смерть Марата» – нова ікона Республіки, присвячена пам’яті лідера якобінців, з яким Давід зустрічався в його убогій комірчині за день до вбивства. Революційні батальйони, перш ніж вирушати на фронт, приходили дивитися на картину. Художник скаже згодом, що він «писав її серцем».

Та Давід у цей час не тільки художник. 1792-го його обирають депутатом Конвенту. Він поруч із Робесп’єром і Сен-Жустом – у лавах найрадикальніших революціонерів. Разом зі своїми товаришами він голосує за смерть короля: то був учинок у стилі римських стоїків, які поклонялися обов’язку, не затьмареному пристрастю. А коли над головою Робесп’єра почали згущуватися хмари, Давід поклявся Непідкупному, що «вип’є чашу цикути разом із ним».

Чому вони так кохалися в римській риториці, чому дивилися на історію, як на грандіозну театральну постановку з необмеженим бюджетом? І йдеться не лише про Давіда – Сен-Жуст проголошував із трибуни Конвенту, що революціонери мають стати римлянами. Причини тут психологічного плану: їм було приємно тішити себе думкою, що революція відчиняє двері в царство чесних республіканців, відданих закону й моралі, і так важко признаватися, що насправді ти служиш інтересам приземлених буржуазних гобсеків і мадам боварі. Маркс, знаний експерт у цих питаннях, у «Вісімнадцятому брюмера Луї Бонапарта» зазначив: «У класично суворих традиціях Римської республіки гладіатори буржуазного суспільства знайшли ідеали й художні форми, ілюзії, необхідні їм для того, аби приховати від самих себе буржуазно-обмежений сенс своєї боротьби, щоб утримати своє натхнення на висоті великої історичної трагедії».

Еротичний імператор Наполеон

Чашу цикути Давіду пити не довелося. 27 липня 1794-го (9 термідора за республіканським календарем), коли художник ішов на засідання Конвенту, останнє для Робесп’єра, якийсь добродій попередив його про небезпеку. Це врятувало життя, але не свободу художника. Давіда заарештували й засудили до гільйотини, але оскільки його слава була надто великою й, крім того, він відрікся від усіх своїх політичних ідеалів, через деякий час його реабілітували. Зберігся автопортрет Давіда, написаний в ув’язненні: з нього на глядача дивиться людина, що пережила катастрофу. Не тільки особистісну, а й світоглядну – республіканський Рим, тобто Франція його мрії, пішли в небуття разом із Робесп’єром. Час Гораціїв і Брутів минув.

Давід знаходить собі нового кумира – генерала Бонапарта. «Яка ж у нього голова! Вона настільки довершена, що гідна порівняння з найкращими зразками античної скульптури й живопису. Цей Бонапарт – мій Ерос», – казав Давід. Він стає офіційним художником імперії, пише низку портретів Наполеона й знамениту сцену його коронації в Нотр-Дам де Парі (за неї він отримав орден Почесного легіону). Вельможам, які просили намалювати їх поближче до імператора, він відповідав: «Наближатися до сонця небезпечно для життя». А своїм учням із гіркотою зауважував: «Я зрозумів просту істину: блиск вівтаря й пишність одягу придворних діють на глядача не гірше, ніж убогі меблі та латані простирадла Марата».

Останні 10 років свого життя Давід провів у вигнанні. Для Бурбонів, які повернулися до влади у Франції, він лишався «царевбивцею», хоча Людовік XVIII дав зрозуміти, що явить королівську милість, якщо Давід подасть прохання залишити його в Парижі. Художник гордо відкинув цю пропозицію й разом з іншими колишніми революціонерами залишив батьківщину. У Брюсселі його майстерню відвідав із почтом герцог Веллінгтон – командувач армії, що розбила Наполеона під Ватерлоо. Він запропонував Давіду за гарні гроші намалювати його портрет. Художник відповів, що не пише ворогів Франції.

Нашим безіменним малярам, які після Коліївщини малювали портрети Максиміліана Залізняка та його санкюлотів-гайдамаків, не судилося виставлятися в Салоні. У них були інші виставкові зали – придорожня корчма, селянська хата, а іноді пасіка. «Мятеж не может кончиться удачей, в противном случае зовется он иначе» – ніби про нас сказано. Адже нашого Хоми Брута вистачало тільки на те, щоб носити на собі панночку-відьму та креслити рятівне коло, яке, зрештою, його так і не врятувало. Тож у цьому сенсі переваги римського класицизму Давіда сьогодні видаються безсумнівними.

© 2005 "Без цензури" www.bezcenzury.com.ua

  • Current Music
    Марсельєза :)

Ретроспектива-2005. ЛГ. Форостина. як була ЗРОБЛЕНА революція 1968. Нантер-якДетонатор-Сорбонни.

Середа, 25 травня, 2005 року, № 91 (657)

Пам’яті Поля Рікера

МИНУЛОГО тижня у віці 92 років помер всесвітньо відомий французький філософ Поль Рікер, який був провідною постаттю сучасної філософії.

 Рікер хворів декілька місяців і зустрів смерть уві сні в ніч проти п’ятниці у своєму будинку під Парижем.

Він завжди наголошував, що є християнським мислителем. Важко переоцінити масштабність його філософії, яку створено не лише інтелектуальними зусиллями, а й самим життям ученого, зокрема найдраматичнішим його досвідом – перебуванням у німецькому таборі для військовополонених французів під час Другої світової війни.

У своїй “Інтелектуальній біографії” він писав: “Війна розпочалася несподівано, наприкінці чудового літа, яке я провів у мюнхенському університеті разом із  дружиною на курсах поглибленого вивчення німецької мови. Відтак я, крок за кроком, спершу став цивільним мобілізованим, потім добровольцем у діючій армії, а насамкінець – переможеним полоненим офіцером.

Перебування в полоні, в різних таборах Померанії, дало мені нагоду набути надзвичайно важливого людського досвіду: життя, яке день у день мусили ділити тисячі чоловіків, культура міцної дружби, регулярний ритм імпровізованих освітніх занять, вільне читання книг, які можна було дістати в таборі”.

Саме там він прочитав три томи “Філософії” Карла Ясперса, якому завдячував своїм “захопленням німецькими мислителями, попри всю ту брехню, яка нас оточувала, незважаючи на “терор Історії”. Уже 1947 року Рікер опублікував книгу “Карл Ясперс та екзистенціальна філософія”, яка відкрила йому шлях на кафедру паризької Сорбонни.

Проте справжню світову славу вченому принесла написана в 1960-х робота “Символіка зла”, завдяки якій його вважають одним із засновників герменевтичної філософії. У цій та інших працях Рікер досліджував природу міфів і природу насильства, волю та відповідальність, мову, текст і його інтерпретацію. Завдяки йому можна говорити про новий філософський вимір політики й історії. Головним твором П. Рікера є перекладена, як і чимало інших, українською книга “Сам як Інший” – своєрідний пошук відповіді на головне запитання – хто я?

Ще одним специфічним досвідом П. Рікер завдячував своїй громадській діяльності. 1967-го він покинув професорство в Сорбонні, щоб узяти участь у створенні нового університету в західному передмісті Парижа Нантерр, оскільки прагнув утілити “античну ідею спілкування вчителів та учнів”. Саме в Нантеррі 1968 року вибухнула студентська революція, яка змінила обличчя Європи. Обраний деканом літературного факультету, він намагався “розв’язати конфлікти за допомогою єдиної зброї – зброї дискусій”, проте, як не дивно, зазнав невдачі в здійсненні своєї місії миротворця. Попри брутальні атаки і справа, і зліва, залишився відкритим світові, дискусії, чужим думкам і болям. Крім того, Поль Рікер був активним членом Міжнародної Амністії. Її представником у 1970-х їздив до Чехословаччини боронити правозахисників із “Хартії 77”.

П. Рікер був почесним професором понад 30 університетів, зокрема Києво-Могилянської академії. Він приїхав до Києва, коли у видавництві “Дух і Літера” вийшов його перший переклад, а для студентів НаУКМА викладав курс “Політика й етика”.

Учений брав участь у філософських колоквіумах за участю Папи Римського Івана Павла ІІ в Кастель Ґандольфо. 5 липня
2003 року Папа відзначив його науковий доробок нагородою Павла VI.

Українською мовою опубліковано всі основні  праці П. Рікера: “Навколо політики”, “Сам як Інший”, “Право і справедливість”, “Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість”, “Історія та істина”, а також низку статей, отже, кожен охочий може прилучитися до цього живого джерела думки. А Професор навіки спочив у кращих світах.

 

Оксана Форостина –
журналіст, культуролог,
мешкає у Львові

  • Current Music
    Абалдєть!

Ретроспектива-2007. ЛГ. Сняданко. Філософи і Революція-1968. Франція. Нантер-як-Детонатор-Сорбонни.

Вівторок, 13 березня, 2007 року, № 43 (1089)

Символічний обмін і несимволічна смерть Жана Бодріяра

Минулого вівторка в Парижі на 77 році життя помер видатний французький філософ, соціолог і публіцист Жан Бодріяр, який був однією з найпомітніших фігур сучасної гуманітарної науки.

Він походив із покоління французької інтелігенції, світогляд якої сформувався під час знаменитих студентських протестів 1968 року. Тоді Бодріяр викладав філософію в університеті міста Нантер, у студентському містечку якого й виник могутній рух протесту. Незабаром філософ випустив у світ дві свої праці: “Система речей” та “Суспільство споживання”. Він одним із перших почав стверджувати, що не пропозиція виникає відповідно до потреб споживача, а навпаки, потреби людей капіталістичного суспільства штучно підганяються під необхідності виробляти ті чи інші товари. Крім того, Бодріяр розкрив складний механізм споживання як знакової системи.

Згодом учений відійшов від своїх марксистських поглядів і почав пошук власних шляхів аналізу постіндустріального суспільства. Він критикував і плани лівих щодо зміни суспільства, і споживацьку налаштованість частини французької інтелігенції. У світі філософії та соціології Бодріяра називають “гробарем утопій”. У цьому сенсі особливою є його праця “Америка” (1986), у якій соціолог називає США “єдиним реально існуючим первіснообщинним суспільством, яке, тим не менше, належить майбутньому”. Головними темами його досліджень стали віртуальність, симуляція, кіберпростір, гіперреальність, фундаменталізм, глобалізація, права людини.

Бодріяр неодноразово звертавсь і до аналізу ролі сучасних ЗМІ, які він також критикував, одночасно наголошуючи на виникненні нових тенденцій у їх розвитку. У праці “Реквієм для медій” створив відому “антимедійну теорію”, згідно з якою “картини в інтерпретації ЗМІ мають більшу владу над людьми, ніж сама дійсність”, а свобода сучасного суспільства є лише ілюзією. Офіційно проголошувані цінності є нічим іншим, як моделями та симуляціями, які маскують приховані мотивації та пародіюють демократію.

Його погляди часто окреслюють як “гіперкритицизм – тотальну надкритичну критику”.

За першою освітою Жан Бодріяр був германістом, студіював у Сорбонні й навіть пробував свої сили в ролі літературного критика та перекладача (перекладав Фрідріха Гьольдерліна та Петера Вайсса). Згодом вивчав філософію та соціологію в Нантері, де захистив кандидатську дисертацію та викладав.

Одна з найважливіших праць філософа “Символічний обмін і смерть” побачила світ 1976 року, саме її вважають основною філософською працею постмодерної доби. Серед інших відзнак колоритною є нагорода для ЗМІ від концерну “Сіменс”, яку Бодріяр отримав разом із Пітером Грінуеєм 1995 року. До останку Бодріяр викладав теорію ЗМІ та культурологію в Європейській вищій школі Швейцарії. Крім філософії, соціології та літературознавства, Бодріяр активно займався фотографією.

Наталка Сняданко,
письменниця, мешкає у Львові

  • Current Music
    Марсельєза :)