March 23rd, 2015

Ретроспектива2005. ЛГ. Клаус Бахман. Імпортована Медіареволюція.

Львівська Газета Понеділок, 13 червня, 2005 року, № 670 (104)

Імпортована медіареволюція

Два боки медалі

У 1970-х роках Західною Європою прокотилася хвиля пришвидшеної індивідуалізації та змін суспільних постав.

Ольга ПелихУсупереч тому, що іноді стверджують консервативні середовища в Польщі, ці зміни не полягали лише в занепаді традиційних буржуазних цнот, а радше в заміні одних цнот і вартостей на інші, більш придатні в умовах ліберальної, постіндустріальної економіки, розвитку громадянського суспільства та парламентської демократії. Розпад інституту родини, значне збільшення одно– чи двоособових домашніх господарств замість родин, в яких разом мешкали представники багатьох поколінь, поява гомосексуальних пар, бунт проти традиційних авторитетів, наголос на самореалізацію та розширення сфери допустимого у справах сексуальності – це лише один бік медалі.

Інший – це поява громадських ініціатив, ладних (саме в ім’я спільних вартостей, а не лише задля особистої користі) ангажуватися на підтримку інших осіб, емансипація жінок, акцент на правах, пов’язаних з особою (скажімо, права людини) там, де раніше важливішими вважали права, пов’язані з приналежністю до певної спільноти (самовизначення націй, права меншин).

Ці зміни значною мірою зумовив розвиток економіки. Колись робітник на конвеєрі не міг виявляти спонтанності й індивідуального підходу до обов’язків, від нього вимагали, аби мало не механічно виконував завдання, яке визначив керівник. Тепер, коли промислове виробництво поволі зникає, поступаючись третьому сектору (послуг), коли зростає значення вільних професій і навіть професіонали декілька разів за життя мусять змінити і місце роботи, й місце проживання (а часто навіть державу), креативність і прагнення до самореалізації збігаються з вимогами ринку праці. Слухняність і готовність підпорядковуватися для працівника рекламного агентства є такими ж марними рисами, як колись спонтанність – для механіків на заводі Форда.

Мінімум інформації – максимум емоцій

Така індивідуалізація відбилась і на ЗМІ. У 1970-х роках з’явилась агресивна, друкована великими накладами бульварна преса (tabloid press), яка свідомо відійшла від традиції “просвітницької”, котра бачила себе знаряддям контролю за владою та емансипації суспільства.

ЗМІ від самого початку мали подвійний характер:</b></font> економічний і суспільний, орієнтований на прибуток і скерований на постачання громадянам необхідних засобів для комунікації та створення публічної сфери, де можна було б мирно розв’язати суперечності. Бульварна преса відмовилася від цих амбіцій: вона постачає мінімум інформації та максимум емоцій. Замість освічувати веде кампанії, апелює до низьких інстинктів і поводиться за логікою ринку: добре те, що збільшує продаж і прибутки від реклами.

Суспільство має клопіт із пристосуванням до цього явища – в Німеччині бульварну пресу, яку видає концерн Шпрінґера, затято поборюють ліві, які провадять кампанію за конфіскацію майна Шпрінґера, котрий начебто загрожує демократії та громадянським свободам. “Втрачена честь Катерини Блюм” Бьолля – це літературний запис цієї суперечки. За урядування християнських демократів німецька бульварна преса є продержавницькою, патріотичною та консервативною. Але там, де tabloid press нападає на уряд, вона швидко підважує довіру громадян до державних інституцій та готує – свідомо чи ні – ґрунт для майбутніх успіхів популістських партій, які запекло атакують політичний істеблішмент, традиційні партії, та скеровує увагу читачів на злочинність, корупцію, імміграцію та загрози для національної тотожності.

Однією з рис бульварної преси є її крайня персоналізація. В часи, коли дедалі більше політичних та економічних рішень виносять колективні органи внаслідок дії складних механізмів узгодження, німецька Bildzeitung, британська The Sun чи австрійська Kronenzeitung зводять політику до рішень декількох помітних постатей. “Канцлер хоче реформувати ринок праці”, “Президент веде нас до Унії” – ці заголовки такі ж прості, як звороти зі спортивної рубрики, де поразку національної збірної з футболу можна звести до провини “сонного воротаря”. У бульварній пресі триває безперервний “культ особи”. На першу шпальту може потрапити канцлер, який приховує, що фарбує волосся, принцеса Валлійська, хвора на булімію, міністр, який винайняв нелегальну іммігрантку на служницю, й навіть пересічна домогосподарка, за умови, що вона після 15 років зразкового подружнього життя вбила чоловіка.

Цензура за умов конкуренції

Не всі наслідки цієї революції негативні – зростає кількість читачів газет, бо їх беруть до рук особи, які раніше лише слухали радіо.

Газети стають менш політизованими. Водночас із появою нових партій і суспільних рухів (скажімо, зелених, пацифістів, екологів, популістських партій) зникають старі партійні органи, як-от німецький Vorwaerts та австрійський AZ (хоча французька L’Humanite тримається досі). Зникає також будь-яка можливість цензури або самоцензури. За умов гострої конкуренції за читачів і надходження реклами спроба приховати будь-що неминуче закінчується економічними втратами, бо конкуренти неодмінно виловлять це.

Особливо вплинув на це розвиток приватного телебачення, яке блискавично перейняло популістські навички бульварної преси. Там, де таблоїд кричить червоними заголовками й емоційною мовою, телебачення може показати справжні емоції: людей, які потопають після аварії корабля, поліцейських, котрі штурмують будинок із заручниками. Там, де бракує емоцій, телебачення саме створює їх: у дебатах у прямому ефірі подружжя дорікає одне одному в подружній зраді чи мириться. Починаються часи “Великого Брата” і мандрівок на безлюдні острови.

Це також має свій позитивний бік: та ж емоціоналізація та персоналізація, завдяки якій ми дізнаємося про сексуальні вподобання кінозірок, може, скажімо, зродити масову мобілізацію на користь Великого оркестру святочної допомоги (громадська ініціатива в Польщі, яка за кошти, зароблені на рок-концертах, допомагає вбогим і хворим дітям, – “Газета”) або жертв цунамі. Та ж безсоромна пронозливість, яка штовхає папараці на погоню за принцесою Діаною, призводить до того, що навіть найбільш проурядова газета чи телестанція не може приховати невигідної для уряду інформації. Для сучасних ЗМІ, від Польсату до Bildzeitung і від Faktu до CNN, не існує ні табу, ні національних інтересів. Тому концерн Шпрінґера може спокійно фінансувати в Польщі антинімецькі видання, що сто років тому неодмінно призвело б до втручання німецького уряду.

Антинімецькі акценти у виданнях німецьких інвесторів – це наслідок не певної політичної лінії, а, власне, відсутності такої лінії та будь-яких амбіцій, які виходять поза економічний зиск. Індивідуалізація полягає ще й у тому, що мислення в національних категоріях поволі занепадає на користь стосунків між громадянином і державою, жінками та чоловіками, більшістю і меншістю. Завдяки цьому бульварна преса і приватне телебачення не мають стриму, аби викривати навіть найбільші табу: педофілію, насильство над жінками, зґвалтування, сексуальні девіації, психічні захворювання.

У такому вимірі функціонування ЗМІ часто серйозно підважує й без того хитку довіру громадянина до держави та світу. Мало того, що старі суспільні, родинні, фахові, світоглядні, а навіть чуттєві зв’язки розпадаються, то ще й ЗМІ переконують, що навколо нас гарцюють корумповані політики, гангстери, шириться розпуста. Проте зняття табу дозволяє водночас розв’язати чимало соціальних проблем, як-от насильство над жінками. Тому індивідуалізація, а відтак і персоналізація та комерціоналізація ЗМІ мають свої темні та світлі боки.

Дякувати європейській інтеграції

У Польщі проблема полягає в тому, що на освоєння з цими явищами поляки мали тільки декілька років, а західноєвропейські суспільства – кількадесят. Нині Bildzeitung у Німеччині не вирішує результатів виборів до Бундестагу, бо люди знають, що галасливі заголовки не варто сприймати надто серйозно. В Бельгії виявилося, що істерична преса, епатуючи черговими педофільськими скандалами та теоріями змови, націленими на політичну еліту, може серйозно похитнути довіру громадян. Проте через певний час спадає довіра до ЗМІ та зростає довіра до держави.

Польща пізно та лише під тиском ЄУ відкрила ринок ЗМІ для іноземного капіталу. Завдяки цьому спізненню журналісти довго ставилися до свого фаху в категоріях суспільного покликання, а до ЗМІ – як до знарядь зміцнення демократії та підтримки реформ. Нині ніхто тверезомислячий не може дозволити собі будь-що в ім’я чи то національних інтересів, чи то громадського добра, чи то національної гордості.

У сучасних умовах ЗМІ вже не конкурують якістю повідомлень, глибиною репортажу чи глибокодумністю коментарів, а насамперед швидкістю інформування. Відповідно, журналісти мають менше часу, щоб перевірити інформацію та “вислухати другу сторону”. Дедалі менше працівників ЗМІ мусять охоплювати дедалі складнішу дійсність, вдаючись до чимраз серйозніших спрощень, утечі до “символічної політики”, персоналізації та емоціоналізації. Індивідуалізація, яка 20-30 років тому завдяки економічному розвитку завітала до ФРН, Нідерландів, Франції, Бельгії, тепер завдяки європейській інтеграції та лібералізації ринку ЗМІ та німецьким інвесторам входить до Польщі.

Журналістика перестала бути покликанням, до рівня місії в цій професії сягають уже лишень декілька зірок зі стійкою позицією на ринку. Журналісти не несуть відповідальності за такий стан речей, вони лише пристосовуються до нього. Тому варто було б поміркувати над спонуками – але й санкціями – для видавців, які змістили б центр ваги з економічного виміру на логіку комунікування. Запровадження “публічних віконець” до великотиражної преси, дотування додатків про культуру з бюджету, а водночас спрощення медійного законодавства, коли йдеться про спростування, заміна громадських “етичних рад” органами, які мали б право дошкульно карати за порушення – це лише декілька можливостей. Це відгонить цензурою, але свободу слова та друку вигадали в часи, коли функції комунікування значно переважали економічні. Нині, коли видання самі в ім’я прибутку відмовляються від прагнення до правди, щораз менше залишається перепон, аби

трактувати їхні продукти як будь-який інший товар і піддавати дослідженням якості.

 

Клаус Бахманн – керівник кафедри політології в Центрі німецьких та європейських студій ім. Віллі Брандта у Вроцлаві, журналіст і публіцист, мешкає у Вроцлаві

Переклав А.П. за публікацією в Rzeczpospolitej 28-29.05.2005

наголоси (окрім підзаголовків) - мої. решта - текст автентичний, такий як був опублікований у паперовій ЛГ з відповідною датою. А.П == можливо Андрій Павлишин. тодішній головний редактор ЛГ.
лінк вже очевидно недоступний, тому поданий як пасивний
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/13/6040/

  • Current Music
    ніч яка місячна.

Ретроспектива2005. ЛГ. Якуб Логінов. Сучасні польські ЗМІ як суспільна проблема

Львівська Газета. Понеділок, 11 липня, 2005 року, № 119 (685)

Сучасні польські ЗМІ як суспільна проблема

СИТУАЦІЯ, яка склалася місяць тому довкола газети “Поступ”, спричинила широку дискусію на теми незалежності преси, боротьби за владу та проблем перехідного періоду.

Хто мав рацію – Андрій Садовий і його консультант чи, може, журналісти “Поступу”, в тому числі й автор цих рядків? Зі зрозумілих причин не відповідатиму, адже моя позиція не може бути об’єктивною. Важливішим є щось інше – одним з основних елементів конфлікту стала особа польського консультанта Анджея Ґроховальского, аргументи якого можна окреслити приблизно так: у Польщі преса є такою, тож ви повинні зробити щось схоже.

Відтак не можна не поставити запитання: якими, власне, є громадянське суспільство, свобода слова та “європейський рівень преси” в Польщі? Може, це зовсім не та країна, яку нам потрібно брати за приклад? Чи, можливо, замість того, щоб сумлінно копіювати польський досвід, доцільніше було б повчитися на помилках сусідів, наслідуючи позитивні елементи й уникаючи негараздів?

Ситуація, в якій нині опинилася польська преса, навряд чи може втішати. Коли проаналізувати будь-яке велике польське місто, важко знайти в ньому якесь сильне регіональне видання, яке не мало б ознак жовтої преси. Загалом інтелектуальний рівень польських друкованих ЗМІ значно знизився, порівняно з початком 1990-х, що можна вважати інтегральним елементом ширшого явища – примітивізації громадського життя.

Коментатори зазвичай пояснюють це передусім небезпечно високою концентрацією ЗМІ в руках іноземного капіталу. Впливовий польський тижневик Wprost ще напередодні вступу Польщі до ЄУ 26 жовтня 2003 р. звернув на це увагу в статті “Польща вже стала німецькою медіа-колонією”. Автори ставлять запитання: чи можна собі уявити, щоб такі видання, як Frankfurter Allgemeine Zeitung, Suddeutsche Zeitung, Berliner Zeitung, чи Kolner Stadt Anzeiger опинилися в руках іноземців, скажімо, іспанців? Цього ніхто не допустив би. Тим часом німецький капітал контролює 85% ринку ЗМІ в Центральній Європі. У рапорті Європейської федерації журналістів можна прочитати, що “це велика загроза для незалежної журналістики та свободи думки. На зміну колишній монополії тоталітарної держави прийшла монополія іноземного капіталу”.

Експансія німецького капіталу на польському ринку ЗМІ може допровадити не лише до прищеплення культурно чужих змісту і взірців комунікації, а й до обмеження плюралізму думок, переконань чи цінностей, стверджує Збіґнєв Оніщук, соціолог і пресознавець із Вроцлавського університету. Науковий працівник Інституту журналістики при Варшавському університеті Томаш Мєльчарек дає німецьким власникам доволі критичну оцінку: “Представники цього капіталу всякими способами намагаються вплинути на зміст розповсюджуваних за посередництва ЗМІ матеріалів. Вони передусім домагаються, щоб медіа давали розвагу й уникали конфліктів із будь-якою владою”.

Багато дослідників звертають увагу на неминучість цього явища, натомість пропонують бодай якось модифікувати цей процес, скажімо, стимулюючи диверсифікацію власності (нехай ЗМІ належать іноземцям, проте не лише німцям) чи зміцнюючи позиції журналіста. Лунають пропозиції надати державну підтримку незалежним регіональним виданням, як це роблять щодо преси національних меншин. Проте головне, що, на думку незалежних журналістів, політиків і науковців, може й повинен зробити кожен поляк, – усвідомити цю ситуацію та не сприймати її некритично. Адже одне – погодитися з фактом, змінити який не під силу, а інше – бути ним задоволеним, вихваляти як вияв “європейськості” та ставити за приклад іншим. Зокрема, Україні.

Зсередини Польщі тяжко сповна осмислити масштаби цієї загрози, ба більше – взагалі сприймати її як проблему. Тоталітарна система також має підтримку народу, доки він не довідується, що система може бути інакшою. Проте навіть із перспективи іншої держави важко це спостерегти в повному обсязі. Адже ситуація польських ЗМІ не є проблемою з погляду заходу Європи, звідки приходять капітал, зразки й ідеї. Якщо схожий аналіз, хоч би й ретельно опрацьований, розмістить на своїх шпальтах російська чи білоруська преса, ніхто серйозно не сприйме його – й тут нічого дивуватися. Адже їм узагалі  не можна довіряти (принаймні так про це думають поляки). Дещо краще з цим в Україні, де, як не парадоксально, ще є місце для незалежної думки, яку поки що не до кінця витиснули великі світлини з короткими підписами. Тобто те, що рекомендував “Поступові” Анджей Ґроховальскі, посилаючись на “найкращі європейські”, тобто польські, зразки.

Однак в Україні заведено інше – будь-яка гостра критика польської суспільно-економічно-політичної системи (а критикувати є що) натрапляє на завзятий опір самих українців, і сприймають її як “політично неправильну”. Мовляв, ми повинні мріяти про те, щоб мати польські проблеми. А шкода, бо історія дає Україні шанс побудувати справді добре задуману державу – завдяки неповторенню тих помилок, яких не могла, через брак аналогічного прикладу, уникнути Польща.

Як би там не було, таки можна подати один конкретний приклад негативних наслідків “європеїзації” польської преси. Маю на увазі кампанію перед референдумом щодо приєднання до ЄУ, яка тривала навесні 2003 року. Попри гарну справу, якою є інтеграція, це дійство перетворилося на справжню пародію, організовану за “найкращими” зразками референдумів у Білорусі. Спершу глави держав-учасників Вишеградської четвірки домовилися про “каскадну” схему проведення голосувань: насамперед там, де підтримка для ЄУ найбільша, через півроку в наступній країні, аж до найбільшого скептика – Чехії. Це мало б стати аргументом для тих, хто ще не визначився з рішенням: дивіться, наші сусіди вже там, а ми ж не можемо залишитися самі!

На кампанію уряд виділив астрономічні кошти. Левову частку з них витратили на біґборди з написами на кшталт “я – європеєць” за участі високооплачуваних відомих особистостей. Проте з цієї суми практично не було фінансовано критичних щодо цього проекту поглядів. Адже не можна вважати за такі крикливу примітивну пропаганду осіб покрою Анджея Леппера та крайньої правиці. Головними аргументами за Унію були: бо так треба, бо це історична необхідність, бо без того Польща буде другою Білоруссю.

Крім того, щоб забезпечити потрібну явку (єдине, що могло загрожувати ратифікації), термін голосування продовжили до двох днів, що суперечить польській традиції. А політики, яких запитували, що буде, якщо виборці скажуть “ні”, відповідали: немає проблем, тоді ратифікуємо трактат у парламенті або повторимо референдум.

Чи загрожував Польщі “білоруський шлях”? У середовищі політологів існує абсолютна згода, що цей варіант неможливий з огляду на значні відмінності в політичній системі, менталітеті та традиціях обох народів. Зате Польща могла приєднатися до альтернативного стосовно ЄУ європейського об’єднання EFTA, а разом із цим – до Єдиного європейського простору. Що й дало б полякам більшість вигод: свободу пересування капіталу, товарів і робочої сили, заради яких вони згодні терпіти брюссельську бюрократію та інші негаразди ЄУ.

А яка роль у цьому ЗМІ? Достатньо пригадати засади, на які спирається контрольована німцями польська преса: уникання конфліктів із владою, мінімум складних аналізів, проста інформація, яка не змушує думати. Звісно, що проект EFTA не вписувався в усім зрозумілу схему: Захід (тобто ЄУ) – добре, а все інше – це відразу мусить бути катастрофа та Росія. На жаль, щось схоже починається і в Україні.

Однак життя після історичного приєднання до ЄУ не закінчується. В Польщі є чимало проблем, що неминуче у процесі всебічної трансформації та інтеграції з ЄУ. Ба більше – щойно завершується певна епоха, коли абсолютно всі поставлені перед новою Польщею стратегічні цілі досягнуто. Ось і тепер, перед виборами, повинні точитися серйозні дебати щодо того, якою має бути Польща за цієї нової ситуації. Нічого такого, однак, не відбувається. Наче все гаразд, а державі потрібні лише дрібні корективи. За такої ситуації проблеми, на яких тяжіє своєрідне табу, дозрівають і переростають у суспільні явища. Про одне з них, яке називають Generacja nic, тобто про переповнене фрустрацією покоління молодих поляків, якому, проте, заздрять чи не всі молоді українці,– в одному з наступних номерів.

 

Якуб Лоґінов (Логінов) – журналіст, мешкає у Ґданську

наголоси - мої. решта - текст автентичний, такий як був опублікований у паперовій ЛГ з відповідною датою. лінк вже очевидно недоступний, тому поданий як пасивний
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/07/11/6718/

деяка деталізація особи Ґроховальського ось тут:

Ретроспектива2005. ЛГ. Андрій Павлишин. Польська аґентура в оточенні Андрія Садового. Анджей Ґроховальский і "реформа" газети "Поступ"

http://maxi-ta.livejournal.com/17177.html

  • Current Music
    тиша навкруги