maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

  • Location:
  • Mood:
  • Music:

Ретроспектива2006. ЛГ. Євген Глібовицький. Про пошуки ІНВЕСТОРІВ Революції-2004

Львівська Газета, П'ятниця, 03 березня, 2006 року, № 40 (847)

Чи з’їсть революція своїх дітей?

У такі моменти хочеться згадувати, як усе починалося... Як після тривалого часу “нерозмовляння” через якісь побутово-робочі дрібниці ми восени 2002-го переступили через особисте й уперше сіли за один стіл...

Як уночі в Роми вдома в шість рук писали  маніфест, на компі з повільним інтернетом у накуреній кухні... А потім день за днем проект і проекти... Як Шева весь час телефонував, що він уже поряд, але приходив стабільно через півтори години з усмішкою натхнення і безтурботності... Як я накручував містом по 250 кілометрів на день, щоб не говорити телефоном, і прощався слоганом Nevseremos! мовляв, пишеться разом і з великої літери... Потім ми шарпали знайомих поляків, щоб вони 24 години на добу без перерв відписували нам новини з їхнього ефіру, а вони – очманілі від неспання та нашої наївної категоричності – переправляли сюди касети авіакур’єром... Як Єґор Соболєв у Києві в неділю о пів на десяту вечора шукав (і знайшов!), де можна купити фліп-чарт (бо ми, блін, продукти західних університетів без фліп-чартів не потрафимо)...

Як нас слухали по фондах та посольствах і скрушно хитали головами. Нам оплачували авіаквитки nach, але ніхто не ризикував інвестувати в бізнес-план... Як один сивочолий чоловік на посаді особистого-друга-президента-однієї-великої-країни годину розповідав нам з Юлею Мостовою і Сашком Кривенком у п’ятизірковому готелі про важливість демократії та свободи слова з оптимістичним “якщо ви зранку побачите, що у вас проколоті шини на авто, – ми хочемо про це знати того ж дня” і казав, що одна-велика-країна не покине паростків демократії, а ми тоді ще вірили в це... Як один із дуже-західних-послів після критики його плану дій (розробленого “для галочки” в його столиці) в центрі Києва спересердя кричав “невже ви не розумієте, що тут не буде другого Белграда і Кучма буде стільки, скільки захоче?!” І Віктор Ющенко в ірландському пабі, який перстом обрав, і чомусь усім замовив однакове меню та пиво під час першої розмови про чесні новини з політичним підприємцем Порошенком, ризиковим чоловіком. Бо те, що про нього казали колеги нам, про нас розповідали йому його колеги...

Квартири, дачі, кнайпи, холодна піца, терпкий закарпатський, “їжаки” недопалків, літри кави та спання на графіках, проектах, схемах... Надія змінялася зневірою, зневіра – радістю, радість – депресією, депресія – ейфорією, ейфорія – пригніченістю...

Останній документ, який ми підписали втрьох, був некролог по Кривенкові. Зачавши “5  канал”,  ми вже не були разом, але цього й не вимагали. Справа жила, кожен робив своє і важило інше – ми вистояли і не скурвилися в усьому цьому nevseremos. Ми думали, що заклали стандарт, і тепер усе прогресивне людство поважатиме його, а світ від цього стане кращим.

Ми намагалися позитивно сприймати дійсність і бачити плюси в нібито вибаченнях Роднянського на “плюсах” у листопаді 2004-го і навіть у його свободі вже через півроку вилити на спільноту купу лайна. У виграному позиційному бої з Ющенком, який таки зателефонував із нібито вибаченнями до колеги Лещенка з “Української правди”. У спробах нових команд підняти старі медіа. У тому, що відставка уряду восени 2005-го стала першою відставкою-в-прямому-ефірі.

Тим часом було те, про що говорили дискретніше: що є лише дві підписані редакційні угоди на ТБ, і до них мають (уже мали) стосунок одні й ті ж особи. Й обидві вони не мають юридичної ваги! А за останній рік таку угоду (як документ) підписали тільки в одній газеті, та й то у Львові, де проблем якраз менше. А решта ринку на глибокому автопілоті. Про те, що цензуру замінила корупція. Про те, що доброю фаховою освітою не пахне, а молодь іде з редакцій у партійні штаби дорого блядувати. Про те, що Президент спочатку пообіцяв громадське телебачення, а потім пішов вивчати, що воно таке. Про те, що останків Гії Гонґадзе досі не поховано. Про те, що ми самі знаємо, скільки і яких літер у прізвищі замовника вбивства Георгія, але знаємо, що перед судом цей герой плівок не постане. Ба більше, справу самих виконавців убивства суддя може закрити від преси, а міністр, який ще недавно тішився, що “я теж журналіст”,  ще й публічно виправдовує таке.

Тому річ не в тому, що якийсь там конкретний Шевченко, Глібовицький чи Скрипін покине, дай йому Боже здоров’я і процвітання, “5 канал”, дістане якусь посаду, піде в політику чи в бізнес. Роль особистості в історії обмежена, а сама особистість тлінна. Просто не хочеться чутися музейним експонатом у країні, яка хвилеподібно прозріває і біжить робити нову революцію. Революцій для нашого покоління і так було забагато. Хочеться бачити,  як маленькі успіхи закріпляються і приносять більшу користь нам, спільноті, ринку, суспільству. А не те, що їх вішають у рамку і на біґборди поверх життєвого сорому та смороду.

Нові стандарти важко приживаються на медійному ринку постпомаранчевого періоду, бо не органічні серед нинішніх власників медій чи владців, які навчилися демократичної риторики, але пересічно “не віддупляються” в її суті. Воліючи персональні (візантійські) домовленості, а не цінності. Вірячи в розклaд, а не в “рамки”. Не кажучи вже про роль інституцій.

Ми зробили крок від несвободи. Вбік. Влада далі вірить у свободу як в інструмент. А не цінність. А наше середовище нинішніх і вчорашніх журналістів не годне навіть утримати єдину спільнотну організацію, утворену на барикадах, – свою таку не профспілкову профспілку. Чи якогось іншого комунікатора та виразника.

Про це треба говорити, навіть якщо розмова вийде неприємною. Докладаючи зусиль, не забувати contra spem spero. Не скурвлюватися, вірити своїм цінностям і йти вперед, навіть якщо страшно, а декілька місяців не буде зарплати. Та пам’ятати, що жаба з байки врятувалася з глечика, тільки збивши сметану на масло. Але і розуміти, через що вона в тому глечику опинилася...

Євген Глібовицький,
друг Романа й Андрія

Євген Глібовицький,
журналіст, співрозробник концепції
“5 каналу”, мешкає у Львові та в Києві.
 Опублікованов інтернет-виданні “Телекритика”
28 лютого 2006 року

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment