maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

  • Mood:

Хосе Ортега-і-Гасет. Згадки про Сократа. Чому ж Хосе не написав що Сократ - мудак?

Хосе Ортега-і-Гасет
Бунт мас
Переклад Вольфрама Бурггардта


© Ortega y Gasset

© Бурггардт В. (переклад з іспанської), 1994

Джерело: Ортега-і-Гасет, Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. 424 с. - С.: 15-139.

Справді, найвлучніша дефініція поняття urbs чи поліс дуже подібна до жартівливого визначення гармати: візьміть діру, туго обмотайте дротом, і ось вам гармата. Так само античне місто починається з порожнини, з форуму чи агори; все інше є лише додатком, щоб закріпити цю порожнину і визначити її межі. Первісний поліс постав не як скупчення житлових будинків, а як місце громадських зборів, простір, призначений для виконування громадських функцій. Місто не постало, як хата чи domus, для захисту від негоди, для розмноження: воно призначене було не для особистих та родинних, а для громадських справ. Таким чином, винайдено зовсім новий рід простору, куди новіший, ніж Ейнштейнів простір. Доти був тільки один рід заселеного простору - відкрите поле, в якому жили люди, приймаючи всі наслідки такого існування. Хлібороб ще живе, як рослина. Його буття, коли він думає, почуває і бажає, зберігає ту дрімотну апатію, в якій живе рослина. Великі азійські й африканські цивілізації були в цьому розумінні великими антропоморфними рослинними утворами. Але греки й римляни рішають відділитися від поля, від природи, від геоботанічного космосу. Як це можливо? Як може людина покинути природу? Куди вона піде, коли безмежне «поле» займає всю землю! Дуже просто: тоді вона відмежовує клапоть поля муром, протиставляючи цей замкнений, обмежений простір решті безформного й безмежного простору. Оце і є майдан. Він не є «інтер'єром», накритим згори, як дім, чи як печери, що існують в природі; він є попросту чистим запереченням поля. Завдяки мурам, які його огороджують, майдан - це клаптик поля, що обертається спиною до решти, що обходиться без решти і протиставиться їй. Цей бунтарський клаптик поля, що відколовся від безмежного поля і відокремився супроти нього, тим самим перестав бути полем, отже, став новим і зовсім своєрідним простором:, де людина звільняється [111] від усякого співжиття з рослиною і звіром, лишає їх назовні, і творить окремий, чисто людський світ. Так постає городянський простір. Тому Сократ, великий городянин, квінтесенція міського духу, скаже одного дня: «Мене не обходять дерева в полі, мене обходять тільки люди в місті». Що знали про це коли-небудь індуси, перси, китайці чи єгиптяни?

До часів Александра Македонського і Цезаря історія Греції та Риму полягає в безнастанній боротьбі між цими двома просторами: між раціональним містом і рослинним полем, між законодавцем і хліборобом, між ius і rus *.

* Міськими законами і селянськими звичаями (латин.).


Хосе Ортега-і-Гасет
Безхребетна Іспанія
(Деякі історичні зауваги)
Переклад В'ячеслава Сахна


© Ortega y Gasset

© В.Сахно (переклад з іспанської), 1994

Джерело: Ортега-і-Гасет, Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. 424 с. - С.: 140-195.

Мова йде про граничну атрофію, якої зазнали ті духові функції, чия місія полягає саме в подоланні відокремленості, відрубності індивіда, групи чи регіону. Маю на увазі багатогранну діяльність, яку у здорових народів звичайно здійснює кожен громадянин, створюючи або приймаючи великі проекти, ідеї та колективні вартості.

Показовим прикладом цієї атрофії є позірно невинна банальність. Мовляв, «перевелися нині чоловіки» в Іспанії. Гадаю, що такий собі Кув'є від історії, знайшовши кістку цієї простої фрази, так часто повторюваної серед нас, міг би реконструювати весь скелет іспанського духу останніх років.

Коли кажуть, що «перевелися нині чоловіки», мається на увазі, що вчора вони були. Ця фраза не претендує на абсолютність, це чисто порівняльне поцінування між учора й сьогодні. Учора - це щаслива доба Реставрації і Регентства, за якої ще були «чоловіки».

Якби ми були спадкоємцями такої справедливої доби, яка б породила в Іспанії свого Бісмарка чи Кавура, Віктора Гюго чи Достоєвського, Фарадея чи Пастера, то визнання, що «перевелися нині такі чоловіки», було б найприроднішою річчю в світі. Але Реставрація і Регентство не тільки не позначені подібними постатями, а навпаки - являють собою час найбільшого занепаду в етнічних долях Іспанії. Ніхто не може сумніватися, що життьова змістовність нашого народу нині набагато вища, ніж у ті часи. І в науці, і в національному багатстві Іспанія неабияк виросла.

І все-таки раз у раз чуєш: учора були чоловіки, а нині перевелися. Це викликає певний сумнів. Який різновид «чоловічості» був властивий тодішнім «чоловікам» і чого ж бракує теперішнім псевдочоловікам? Може, вони були розумніші й здібніші? Чи були кращими лікарями й інженерами, ніж нині? Чи Ечегарай знав математику краще за Рея Пастора? Чи Руїс Сорілья був енергійніший і прозорливіший за Леру? Чи Сагаста був дотепніший за графа Романонеса? Чи творчість Менендеса і Пелайо була науковіша, ніж творчість Менендеса Підаля? Чи вартували більше поетичні [168] одкровення Нуньєса де Арсе, ніж Рубенса Даріо? Чи кастілець Валера писав краще за Переса де Айяла? Для кожного, хто судить безсторонньо і з певною компетентністю, немає сумніву, що майже в усіх дисциплінах і галузях іспанці нині такі ж вправні, якщо не кращі, ніж учора, хоча їх так мало, як сьогодні, так і вчора.

А втім, є рація у вислові «перевелися нині чоловіки». «Чоловічість», за якою, не усвідомлюючи того, нудьгують люди, полягає не в обдарованості, властивій звичайній людині, а в тій обдарованості, якої загал, натовп, маса очікує від своїх обранців. Цими роками повимирали останні представники тієї доби «чоловіків». Ми їх знали і спілкувалися з ними. Хто міг би наповажне вихваляти їхні доволі скромні інтелектуальні здібності та активність? Проте ми вважали їх «чоловіками». «Чоловічість» була не в них самих, а довкола них - у містичній аурі, екзальтованому німбі, витвореному колективною уявою. Маси вірили в них, вивищували їх, і ця віра, це вселюдне пошанування сконденсовано втілювалися в обрисах пересічних особистостей.

Либонь, ніщо так не говорить про народ і кожну епоху його історії, як стан зв'язків між масою та провідною меншиною. Громадська діяльність - політична, інтелектуальна чи виховна - має, як говорить сама назва, такий характер, що окремий індивід, хоч би який геніальний, не годен здійснювати її ефективно. Громадський вплив або, якщо віддати перевагу іншій назві, соціальний вплив має свої витоки в енергіях, дуже відмінних від тих, що діють у приватному впливі, який кожен може справляти на ближнього. Окрема людина є соціально дієвою не своїми індивідуальними якостями, а соціальною енергією, яку заклала в ній маса. її особисті таланти є лиш мотивом, нагодою або приводом для того, щоб у ній сконденсувався соціальний динамізм.

Так, політик випромінюватиме стільки громадського впливу, скільки ентузіазму та довіри сконцентровано в ньому його партією. Письменник спроможний вплинути на колективну свідомість настільки, наскільки читацький загал шанує його, поклоняється. Втім, було б неправильно стверджувати, що індивід впливає в міру свого таланту чи працьовитості. Ясна річ, що глибший, [169] мудріший і вишуканіший письменник, то більша відстань проляже між його ідеями та ідеями простолюду, а відтак складніша його творчість для сприйняття. Лише за умови, що читацький загал має довіру до письменника і визнає його велику перевагу над собою, він докладає необхідних зусиль, щоб піднятися до його розуміння. В країні, де маса нездатна до ускромлення, надпориву та пошанування вищого, виникають усі передумови для того, щоб впливом користувалися лише найпримітивніші письменники, тобто найдоступніші, тобто несосвітенні дурні.

Те ж саме відбувається з публікою. Якщо маса «ех abundantia cordis» *, в надпориві, не бачить достатньої причини ввірити себе якомусь громадському діячеві, оскільки вважає себе не дурнішою за нього, то кожна його дія чи жест приречені на поразку; що витонченіший політик, то менше буде порозуміння, що хисткіше його становище, то менше в нього підстав правдиво репрезентувати суспільство. Але як політикові здолати ворога, якщо він мусить щодня завойовувати свою власну партію?

* Від сердечної повноти (латин.).

Повернімось, проте, до висновку, що «чоловіки», на брак котрих нарікає вищезгаданий вислів, є, властиво, щирим витвором екзальтованих мас і, в кращому розумінні слова, колективними міфами.

В часи поступу, самовідданого національного становлення, маси почуваються масами, анонімним колективом, що, кохаючись у власній єдності, уособлює її та конкретизує у своїх обранцях, яких славословить у надмірі життьового ентузіазму. Отоді кажуть, що «чоловіки є». В часи занепаду, коли нація розпадається і стає жертвою партикуляризму, маси не хочуть бути масами, кожен її член має себе за проводиря і, спинаючись проти всього непересічного, обрушує на нього свою зненависть, своє недоумство і свою заздрість. Отоді, щоб виправдати свої дурощі і притлумити докори сумління, маса каже, що «перевелися чоловіки».

Геть помилково було б вважати, що ентузіазм мас залежить від чеснот їхніх проводирів. Правда у геть протилежному: соціальна вартісність проводирів залежить від здатності мас до ентузіазму. В деякі епохи народна душа немов зморожується, стає нечулою, заздрісною, [170] чванливою, в ній атрофується здатність творення соціальних міфів. За часів Сократа були такі ж силачі, як Геракл. Але душа Греції охолола і, не годна відділити міфологічні нашарування, не змогла уявити довкола велета осяйного зодіаку дванадцяти подвигів.

Придивіться до внутрішнього життя будь-якої сьогочасної партії. В усіх, серед них і в правих, побачимо жалюгідний спектакль - замість того щоб партія йшла за вождем, її маса тяжіє над своїм вождем. У натовпу існує плебейський спротив до будь-якої можливої вищості. Відмовивши кращим людям в ревності й соціальному призначенні, натовп знову зітхає: «Перевелися чоловіки».

Дивовижний приклад закоріненої невідповідності між тим, що громадська думка висловлює, і тим, що почуває в глибині душі! Коли ви чуєте: «Перевелися нині чоловіки», слід розуміти: «Перевелися нині маси».


Хосе Ортега-і-Гасет
Тема нашої доби
Переклад В'ячеслава Сахна


© Ortega y Gasset

© В. Сахно (переклад з іспанської), 1994

Джерело: Ортега-і-Гасет, Х. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. 424 с. - С.: 315-369.

ДВІ ІРОНІЇ, АБО СОКРАТ І ДОН ХУАН

Ніколи людському життю не бракувало двох вимірів: культури і спонтанності; але тільки в Європі досягнуто цілковитої їх диференціації, аж до утворення двох протилежних полюсів. В Індії чи в Китаї ні наука, ні мораль ніколи не вивищувались як незалежні сили щодо спонтанного життя і не панували над ним. Мислення східної людини, більш-менш вірне й глибоке, ніколи не відривалося від суб'єкта задля здобуття чіткого об'єктивного існування на зразок закону фізики у свідомості європейця. Існують точки зору, згідно з якими життя Сходу видається досконалішим, ніж західне. Але його культура є, вочевидь, менша культура, ніж наша, вона меншою мірою реалізує зміст, якого ми надаємо цьому терміну. Слава, а можливо й трагедія Європи полягають, натомість, у допровадженні цього трансцендентного виміру життя до скрайньої межі. Мудрість і мораль Сходу ніколи не втрачали свого традиціоналістського характеру. Китаєць не здатен витворити ідею світу, виходячи лише з розуму, з істинності цієї ідеї. Щоб пристати до неї, впевнитися в ній, він доконечно потребує схвалення її прадавньою минувшиною, тобто він мусить знайти її обгрунтування в ментальних навичках, закладених в його організмі расою. Витворене традицією не є витвором культури. Традиціоналізм - це лиш одна з форм спонтанності. Люди 1789 року висадили в повітря все минуле, спираючись у своїх жахливих руйнуваннях на чистий розум; натомість для здійснення останньої китайської революції треба було звеличити її, довівши її відповідність автентичному вченню Конфуція. Вся чарівність і печаль європейської історії походять, можливо, з крайньої неясності й цілковитої суперечливості обох термінів. Культура, розум були зрафіновані до такої [341] межі, що майже втратили свій зв'язок із спонтанним життям, котре, своєю чергою, лишається вільним і непідлеглим, немов зберігаючи первісний стан. Ця висока напруга зродила незрівнянний динамізм, незліченні перипетії і постійні здвиги нашої континентальної історії. Історія Азії нам видається вегетативним процесом рослини, якоїсь інертної істоти, котрій не стає спружини для спротиву Долі. Ця потужна спружина постійно розтягується повздовж європейської еволюції завдяки різниці рівнів двох полюсів життя. Тому, щоб краще збагнути історичний процес Європи, треба визначити різні етапи взаємин культури і спонтанності.

Не можна забувати, що культура, розум не споконвіку існували на Землі. З хронологічною точністю визначено момент відкриття об'єктивного полюсу життя - розуму. Можна сказати, що це день народин Європи. Доти існування на на нашому континенті не різнилося від існування в Азії чи Єгипті. Та ось одного дня Сократ відкриває на афінському майдані розум...

Не думаю, що варто говорити про обов'язки сьогочасній людині, яка не розуміє значення цього Сократового відкриття. Саме в ньому заховується ключ європейської культури, без якого наша минувшина і наше сьогодення лишаються незбагненними ієрогліфами.

Мислили й до Сократа. Властиво, в розмислах минуло два століття еллінського світу. Аби щось відкрити, треба, звісно, щоб ця річ уже існувала перед тим. Парменід і Геракліт мислили, не відаючи того. Сократ перший здав собі справу, що розум - це новий Всесвіт, досконаліший і вищий за той, який ми несамохіть виявляємо довкола нас. Видимі й дотикальні речі безупинно змінюються, виникають і щезають, обертаються одна в одну: біле чорніє, вода випаровується, людина помирає; те, що є більшим порівняно з одним, виявляється меншим порівняно з іншим. Те саме відбувається з внутрішнім світом людей: бажання й прагнення змінюються і заходять у суперечність; погамований біль робить приємність; поновлювана приємність надокучає або розчаровує. Ні наше оточення, ні наш внутрішній світ не дають нам точки опертя для нашого розуму. Навпаки, чисті поняття, logoi, утворюють клас незмінних, досконалих і точних сущих. Ідея білизни не містить нічого, крім білизни; рух ніколи не стане без-рухом; одиниця і є одиниця, як два - завжди два. Ці [342] поняття заходять одні з одними в стосунки без жодних турбацій чи вагань: велике невблаганно відкидає мале; натомість справедливість полягає в одності. Справедливість, дійсно, завжди одна й та сама.

Либонь, це було незрівнянне відчуття, коли люди вперше постерегли своїм розумом вивищені, чіткі обриси ідей. Хоч би які непроникні були два тіла, та годі їх порівнювати з непроникністю двох понять. Ідентичність, приміром, чимдуж опирається змішуванню її з Відмінністю. Доброчесна людина водночас є більш чи менш зіпсута, але Доброчесність вільна від Ґанджу. Тож чисті поняття є чіткіші, безперечніші, тривкіші, ніж речі з нашого життьового довкілля, і підпорядковані точним та незмінним законам.

Ентузіазм, що його спричинило в сократівських генераціях раптове відкриття цього взірцевого світу, досі бентежить нас у Платонових діалогах. Без жодного сумніву, було відкрито істинну реальність, в зударі з котрою інша, яку нам пропонує спонтанне життя, автоматично зазнає дискредитації. Таке досвідчення накидало Сократові та його епосі дуже чітку позицію, згідно з якою місія людини полягає в заміщенні спонтанного раціональним. Так, в інтелектуальній сфері індивід має притлумити свої спонтанні переконання, які є лиш «опінією» - doxa, і прийняти замість них розмисли чистого розуму, істинне «знання» - episte-me. Точнісінько так, у щоденному житті він має позбутися всіх природних бажань та уподобань і слухняно виконувати розкази розуму.

Тема Сократової доби полягала, таким чином, у спробі витрутити спонтанне життя, замінивши його чистим розумом. Але це провадить до дуалізму нашого існування, бо спонтанність непозбувна: єдина рада - приборкати її і прикрити іншим життям, наділеним рефлексивним механізмом, тобто раціоналізмом. Усупереч Коперникові, ми й досі бачимо, як Сонце ховається за обрій на заході; але цій спонтанній очевидності нашого зору ми не надаємо належної уваги. Ми напинаємо над нею рефлексивне переконання наготовлене нам чистим астрономічним розумом. Сократизм, або раціоналізм, породжує, таким чином, подвійне життя, в якому те, чим ми не є спонтанно,- чистий розум,- підміняє те, чим ми є насправді,- спонтанність. [343] У цьому полягає Сократова іронія. Бо іронічним є будь-яка дія, коли ми безпідставно заміняємо первісний рух іншим, другоступеневим, і, замість того щоб говорити те, що думаємо, вдаємо, нібито думаємо те, що говоримо.

Раціоналізм - це гігантська спроба поглузувати із спонтанного життя, дивлячись на нього з точки зору чистого розуму.

Наскільки це можливо? Чи самодостатній розум? Чи здатен він відтрутити решту життя, що є ірраціональним, і жити самотою? На той час на це запитання годі було відповісти; треба було провести великий експеримент. Щойно були відкриті береги розуму, але незнаними лишались його розміри і його вміст. Бракувало віків і віків самозреченого раціоналістичного пошуку. Кожне нове відкриття чистих ідей побільшувало віру в необмежені можливості новозароджуваного світу. Цю велику роботу розпочато в останні століття Стародавньої Греції. Ледь Захід оговтався після інвазії германців, як у розбруньковані душі Франції, Італії, Англії, Німеччини, Іспанії запала раціоналістська Сократова іскра. Кілька століть по тому, у період між Відродженням і 1700-м p., розбудовуються великі раціоналістські системи. В них чистий розум посідає величезні обшири. Був час, коли люди переймалися ілюзією, що надія Сократа ось-ось справдиться, а все життя нарешті підпорядкується принципам чистого інтелекту.

Але тимчасом як опановувався універсум раціонального, вже наступного дня після тріумфальних систематизацій Декарта, Спінози, Лейбніца раптом виявилось, що ті обшири були обмежені. Від 1700 року сам раціоналізм починає відкривати не нові обгрунтування, а межі розуму на стику з безмежжям ірраціонального. Це вік критичної філософії, що могутньою хвилею захлеснув останнє століття, і тільки в наші дні домігся остаточної демаркації цих меж.

Сьогодні ми ясно бачимо помилку, хай і плідну, Сократа і подальших століть. Чистий розум не годен замінити життя: культура спонтанного інтелекту не є якимось іншим життям - самодостатнім і здатним відтрутити спонтанне життя. Це лиш невеличкий острівець у морі первісної вітальності. Неспроможний замінити [344] її, чистий розум повинен спиратись на неї, живитись від неї, як кожна клітина живе з цілого організму. Саме ця стадія європейської еволюції випала на долю нашої генерації. Здолавши довгий цикл, проблема постала зовсім іншим боком, ніж перед духовим зором Сократа. Наша доба зробила протилежне йому відкриття: він виявив, де починається влада розуму; ми ж, натомість, бачимо, де вона закінчується. Наша місія, таким чином, протилежна Сократовій. Через раціональність ми знову відкрили спонтанність.

Це не означає повороту до первісної наївності на зразок тієї, яку проповідував Руссо. Розум, культура more geometrico - це вічні надбання. Але необхідно скоригувати Сократовий містицизм, раціоналістичний і культуралістський, котрий ігнорує власні межі або не робить вислідів з цієї обмеженості. Розум - це тільки одна з форм і функцій життя. Культура є біологічним інструментом, і не більше того. Протиставлена життю, вона репрезентує руїнництво цілого частиною. Треба негайно поставити її на своє місце.

Тема нашої доби полягає в підпорядкуванні розуму вітальності, в біологічній його локалізації, узалежненні його від спонтанного. За кілька років вимога поставити життя на службу культурі видасться абсурдною. Місія новочасності полягає саме в перегляді їх взаємозв'язку й показі того, що, навпаки, культура, розум, мистецтво, етика повинні служити життю.

Таким чином, наша позиція містить нову іронію з протилежним щодо Сократової знаком. Якщо Сократ не йняв віри спонтанному й дивився на нього через норми раціонального, то сьогочасна людина не звіряється на розум, а судить про нього через спонтанність. Вона не заперечує розум, але утискає і висміює його домагання на зверхність. Старосвітська людина вбачає в цьому брак пошанування. Що ж, цього не уникнути. Настав невблаганний час, коли життя ставить свої вимоги до культури. «Все, що ми сьогодні називаємо культурою, освітою, цивілізацією, має одного дня постати перед непідкупним суддею Діонісом»,- прорікав Ніцше в одній із своїх ранніх праць.

Такою є зухвала іронія Дон Хуана - двозначної постаті, що її наша доба зрафінувала й відшліфувала, надавши їй достеменного сенсу. Дон Хуан бунтує проти моралі, бо перед тим мораль повстала проти життя. [345]

Дон Хуан міг би скоритися лиш такій етиці, котра б мала за найпершу норму повноту життя. Але це означає нову культуру - біологічну. Чистий розум має поступитися владою життьовому розумові.


**Не буду писати докладного коментаря до того, що написав направду Великий філософ. Хоча для мене є трохи загадкою про якого саме дона Хуана писав доктор Хосе. Сподіваюсь що не про того, який є героєм творів Кастанеди, які були написані значно пізніше ))

Але додам те що чув від сучасного київського філософа Вахтанга Кебуладзе буквально недавно під час цьогорічного (2019) форуму видавців. На якому того ж таки Кастанеду і обговорювали.

Кебуладзе навів таку цитату від Ніцше:

"Розум людини - це як шкірка на яблуку, а все що глибше - ХАОС."

Властиво ігнорування цього Хаосу в головах так-званих "пересічних" людей якраз і допровадило світову ліберастію до того ХАОСУ, який ми маємо практично у всіх сферах нашого життя. І не тільки в Україні.

Більше того - можна вважати, що саме "геометричне" мислення Сократа є першоджерелом всяких Революцій, які зазвичай все старе-погане вміють швидко зруйнувати, а ось збудувати щось Нове-Хороше - зазвичай вже не встигають. Бо їх зносять РРРРеволюціонери наступного покоління ))

Tags: Гасет, Сократ, Філософія, місто, село
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments