maxi_ta (maxi_ta) wrote,
maxi_ta
maxi_ta

Ретроспектива-2012. Фільц про Галицьку Фантомну(!) ідентичність.

Це кеш http://zaxid.net/news/showNews.do?oleksandr_filts_konfrontatsiya_mizh_shodom_ta_zahodom__bitva_fantomiv&objectId=1261758
від Google. Це знімок сторінки станом на
6 бер. 2015

Питання до Фільца наголошені жирним шрифтом.
Мої наголоси відповідей Олександра Фільца позначені жовтим фоном.
Сам факт того що деякі тези Фільца наголошені, не означає ані того що я з ними погоджуюсь, ані того що я з ними не погожуюсь.
Це є акцент на деяких речах які були мені цікаві (або які мене обурювали), і на яких я би хотів зробити акцент у першу чергу для тих людей, які "не мають часу" читати цей текст повністю.

Деякі його фрази аж просяться до коментування, але це буде колись іншим разом ))

І власне вже з погляду сьогоднішнього дня хотілось би заочно задати пану професору-доктору питання "чи справді хочуть нас ликнути"?


Олександр Фільц: Конфронтація між Сходом та Заходом – битва фантомів


IQ — Данило Мокрик, 5 серпня 2012

- Страх перед російським, як і колишній страх перед польським, пов’язаний з тим, що десь у глибині душі галичани, які задаються питаннями власного буття, розуміють, що галицька ідентичність є фантомною і не має істинних опор. Захист цієї фантомної ідентичності викликає страх у стосунку з іншими культурами… Це – звичайний страх поглинання.

Розмова з Олександром Фільцом – головним лікарем Львівської обласної психіатричної лікарні, відомим у Європі фахівцем (зокрема він очолював Європейську асоціацію психотерапевтів) – завжди викликає бажання охопити якомога більше тем. У цьому конкретному інтерв’ю для ZAXID.NET все ж вдалося обмежитися двома: особливостями галицької ментальності й ідентичності та непростими моментами в роботі обласної психлікарні.



Фантом галицької ідентичності

- Пригадую, якось ви казали, що суїцидальні нахили є не особливо поширеними на Галичині, тому що тут велику роль відіграє Церква, яка вважає самогубство важким гріхом. Чи є, на противагу цьому, якісь особливо характерні для Галичини особливості?


- Починати з теми суїциду – не найкращий вибір, але якщо відповідати на запитання, то треба сказати, що релігійність – це тільки один із чинників протидії ризику покінчити життя самогубством. Є інші фактори, але їх зараз в сукупності аналізувати буде складно, бо доведеться заглиблюватися в нюанси тематики.

А щодо особливостей, то не можна сказати, що Галичина відрізняється чимось абсолютно унікальним. Якби так було, то сюди би з усього світу приїздили дивитися на унікальний культурний анклав посеред Європи. Але якщо подивитися в розрізі тривалого часу, то Галичині у складі різних держав таки вдалося зберегти певну самобутність. І перше, що Галичину відрізняє (так принаймні мені виглядає), - це виразна нарцистична тяга до самобутності. Нарцистична – швидше у технічному сенсі цього слова: це така позиція, яка більшу частину зусиль покладає на утворення і підтримування системи внутрішньої самовартості, що мало орієнтується на вартості зовнішні та всезагальні. Такого у світі, щоправда, є немало: баски в Іспанії, ірландці в Британії…

Інша важлива риса, яку б я виділив, – культуральний консерватизм. Про цю рису ми з етнологом із Австрії Улі Геттке-Крогманом і з Ігорем Марковим писали вже років двадцять тому. Йдеться не про консервативізм у прийнятому сенсі цього терміну, а про консервування, виготовлення культуральних «консерв». Це така собі вихолощена настанова зберігати традиції «у шухлядах» і на «полицях». Так ніби традиція на Галичині зберігається не для того, щоб нею користуватися у повсякденності і задля подальшого розвитку, аби передавати її через постійне оновлення, а задля того, щоб робити з неї такі собі консерви і тримати їх десь «у спіжарці». Їх дістають тільки «на свята», показують кому там вже прийдеться – і знову ховають. Такий консерватизм не співпрацює зі суспільними структурами, він постійний і застиглий у часі.

Такі традиції «а-ля консерва» можна найчастіше відчувати і бачити в сім’ях та малих спільнотах. Це – не так збереження галицького сленгу, як ментальних конструктів і певної світоглядної настанови: думати самостійно і користуватися власним розумом незалежно від інших – «нефайно». Такі традиційні консерванти функціонують лише тоді, коли є вузьке середовище, яке їх розуміє. Назовні цього не видно.

- Що це за консерви?

- Це питання з розряду складніших. На мою є думку, в Галичині сформувалася специфічна обережність у прийнятті рішень, і не обов’язково тих, що стосуються принципових або кардинальних змін. Відомо, що будь-яка спільнота опирається змінам, але більш прогресивні суспільства вміють знаходити баланс між обережністю і ризиком, вміють впроваджувати необхідні інновації. Ми ж намагаємося з мінімальними втратами зберегти галицьку соціальну структуру, яка значною мірою покоїться на формулі «прошу-перепрошую», де-факто на позірній, навіть, може, трохи «папужій» ввічливості при достатньо виразній і мало приховуваній внутрішній самооборонній агресії, яку гарно описав Захер-Мазох. Але цьому є виправдання у тривалій історії Галичини.

Інша галицька риса, яка тримає нашу з вами культуру в єдиному «пакеті», – це те, що нам ідеться про належність до українського етносу. Ми – його частина, але, знову ж, з обов’язковими специфічними рисами: обов’язково та неухильно ми мусимо від усього загального українського відрізнятися. Та ми і справді відрізняємося, бо хто ж буде з цим сперечатися. І Полтавщина відрізняється, і Слобожанщина, і Калмикія від Московії, і Аляска від Арізони. Але чим таким вже неодмінно принциповим галицька культура відрізняється від решти етносу – ніхто, на превеликий жаль, і понині впевнено сказати не може. Це – важливий момент.

Ідентичність, здавалося б, в Галичині є дуже виразною. Теж правда! Але галичани мають відчуття, що у фундаментах їх високого ступеню ідентичності лежать названі нами консерватизм у традиціях і особливості культуральної позиції. Але скрупульозний розгляд нашої з вами ідентичності легко покаже і переконає: такий фундамент нетривкий і застарілий, а тому сама ідентичність наша поволі розпливається. Тобто, якщо ви спитаєте, в чому полягає галицька ідентичність, вам почнуть називати цілу купу різних чинників, які суто до галицької ідентичності стосунку, мабуть, і не мають. А спитайте росіянина, у чому російська ідентичність, спитайте німця про німецьку, француза – про французьку… Не знаю, що вони скажуть, але точно назвуть щось із розряду «великої» історичної спадщини і новітніх досягнень. У нас, крім уявних, фантомних речей, нічого назвати не можуть. А тому наша ідентичність базується радше на фантомах, ніж на реальних цінностях, які б її могли підтримувати.

Так само конфлікт ідентичностей між Сходом і Заходом України – це конфлікт фантомів, адже на Сході ідентичність теж фантомна.
Для об’єднання України (якщо таке колись відбудеться) потрібно шукати, як це не сумно, синтетичну ідентичність, яку потрібно створити і укріпити. Цей шлях напрацювання національних ідентичностей Європа пройшла в час Просвітництва у XVIII ст. Основний лозунг Просвітництва, визначений Кантом (хоча цей вислів належить ще Таціту): «Май відвагу користуватися власним розумом». Ми ж епоху Просвітництва значною мірою «проїхали» на козацьких возах і в напівтемряві імперіальних периферій. Нам потрібно було б пережити нову епоху Просвітництва тепер. Про це, зрештою, говорить увесь світ. Ми свого часу були позбавлені просвітницького розуму і постійно розгойдуємося на емоційних суперечках, безуспішно намагаючись наздогнати історію.

- З вашої точки зору, як лікаря, чи ці особливості якось впливають на панораму психічних захворювань у регіоні?

- Складне питання… Якщо коротко, то психічні розлади є метакультуральними, тобто вони ширші і вищі, ніж культура як така – саме тому, що вони значною мірою детерміновані біологічно. Культуральними здебільшого є не форми, а змісти психічного переживання. Форма – це страх, маячення, галюцинація, депресія, манія. Чи мають стосунок змісти до самого перебігу хвороби і до лікування? До перебігу – мало, а до лікування можуть мати, і суттєве.

У цьому сенсі галицька популяція своїми консервативними змістами трохи відрізняється від інших. Але це стосується не лікування в сенсі фармакології, а лікування в сенсі психотерапії. Тут певні особливості є.

- Які ці змісти?

- Перш за все, доволі часто у переживання при різних розладах у нас вплітаються специфічні «нашинські» забобони: не можна того і того, треба те і те – без пояснень, просто так, і все. Таких ірраціонально-забобонних міркувань галицького покрою є дуже багато в змістах психічних розладів. Напряму з пацієнтами іноді можна добитися ясності і здорового глузду. Але ж забобони працюють як всезагальна культурна консерва; вона стосується не тільки пацієнта, а й його родичів, близького оточення, яке через згадану уже обережність до змін не бажає відмовлятися від усталеного стану речей і переходити на нову точку зору. У цьому сенсі оточення пацієнтів найчастіше стає своєрідною «подушкою», в яку впираєшся і не можеш іти з пацієнтом далі, бо система забобонів обплутує настільки міцно, що вирвати і пацієнта, і самого себе з такої трясовини надзвичайно складно.

- Багато сказано про роль жінки у галицькому суспільстві, як контролюючого агресора. Чи справді так є?

- Моя жінка – не галичанка, тому мені з власного досвіду сказати важко. З професійного досвіду я би, швидше, з цим твердженням не погодився. Загалом картина ролі жінок в нашому суспільстві не дуже відрізняється від інших суспільств. Так, вони є носіями галицького культурального консерватизму – бережуть консерви.

Можливо, спосіб делегування чоловікам соціальних функцій – «Будь активнішим! Моя коліжанка вже збудувала дві хати, а ти чого хату не будуєш?» - є більш стимулюючим, ніж деінде. Але це питання насправді не має однозначної відповіді.


- Тобто це все-таки стимулювання, а не, умовно кажучи, кастрація?

- Ні. Я ніколи в житті не назвав би галицьких жінок агресивними. Вони можуть мати відтінок іронічного ставлення, іноді – знецінюючого. Звичайно, іронія містить частку агресії, але це – непряма, так би мовити, натякова агресія. Причому така знецінююча іронія є більше в міському середовищі, ніж у селах.

Але це, підкреслюю, моє бачення. Мені так здається.


- За психоаналізом, сильний страх чи опір часто приховує під собою масивне бажання. Якщо цей погляд екстраполювати на галицьке суспільство, то про що говорить характерний для Галичини сильний опір щодо всього російського?

- По-перше, з точки зору психоаналізу, це не обов’язково мусить бути бажання. Це може бути будь-яке приховане переживання, яке не має можливості бути явно суспільно вираженим.

А по суті, я б тут повернувся до фантомної ідентичності і галицького нарцисизму: в силу історичної потреби галичани мусіли зберігати свою систему самовартості, не до кінця розуміючи, що вона – фантомна.

Якщо говорити спрощено, то я сказав би, що страх перед російським, як і колишній страх перед польським, пов’язаний з тим, що десь у глибині душі галичани, які задаються питаннями власного буття, розуміють, що галицька ідентичність є фантомною і не має істинних опор. Захист цієї фантомної ідентичності викликає страх у стосунку з іншими культурами, які мають міцну ідентичність. Це – звичайний страх поглинання. Ми справді боїмося цього поглинання, знищення, ми це переживаємо. Наскільки «вони» (і в принципі, байдуже, ким ці «вони» є насправді) нас дійсно хочуть «ликнути» – зовсім інше питання.


Дивно, що в Галичині є багато талановитих та оригінальних постатей, і серед них не знайшлося бодай двох-трьох мислителів, які написали б або «вчудили» щось таке, від чого весь світ би ахнув. Що нам заважає? От, приміром, грузини – маленький народ, а мають Канчелі – як на мене, найвидатнішого композитора кінця ХХ ст. Я вже не кажу про нації та народи, які є рушіями світової культури, до яких, між іншим, належать і росіяни, і поляки. А ми якось так до цього ставимося… А як воно буде? А як нас сприймуть? А чи буде добре, якщо ми будемо вірити власному розуму, а ще й ним керуватися!?

Я не хочу сказати, що ми нічого не створюємо. Створюємо. І до того ж унікально добрі речі. Але самі собі відмовляємо у претензіях на «супер». Наприклад, чи багато з нас знає, що перший нафтовий світовий конгрес був організований у Львові?! Слабо було мати штаб квартиру ОПЕК у нас?! Тому й не маємо світового відтінку за своїми плечима. Ми робимо добре, а виходить щось локальне. Порівнюємо себе постійно зі Східною Україною, з поляками, росіянами… А навіщо порівнювати? Як маємо що сказати, то й повинні мати відвагу користуватися плодами власного розуму.

Якщо резюмувати, то якби в Галичині користувалися правилом «Май відвагу користуватися власним розумом, не звертаючи увагу на те, що тобі говорять інші», то і страху перед іншими культурами було б значно менше.

- А цей брак відваги не може бути пов’язаним з підвищеною самокритичністю?

- Ні, все-таки з обережністю, страхом не зробити дурницю. З невпевненістю. Малувато у нашій історії просвітників, які дали би приклад того, що не треба боятися користуватися власним розумом. Хіба, може, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко. Постатей такої величини було, звичайно ж, багато. І серед науковців, і серед мислителів, але небагато було таких, які б клали себе у фундамент саме української чи галицької ідентичності.

Психлікарня: без виправдання для жорсткості
- Нещодавно натрапив в Інтернеті на статистику, що кількість психічних захворювань на Львівщині невпинно зростає. З чим це пов’язано?


- Якщо я різко скажу, то образяться ті джерела, на які ви посилаєтесь… Річ у тім, що статистичні дослідження є недостовірними. Вони не базуються на добре вивіреному науковому обстеженні населення. Це не тому, що немає компетентних дослідників, а тому, що так зване епідеміологічне обстеження, покликане виявляти частоту захворювання в населенні, – це дуже складна і дорога технологія. У нас немає таких коштів. І в Радянському Союзі таких не було. Це можуть дозволити собі тільки найбагатші країни.

Не можу сказати, що частота психічних захворювань змінилася. Змінилися лише пропорції різних захворювань: стало більше тривожних розладів, на поверхні трішки більше депресивних, тому що такі пацієнти почали більше звертатися… Змінилися акценти у зв’язку з часом.

- Які і чому? Чому стало більше тривожних хворих?

- Тому що наростає екзистенційна непевність людини. Наприклад, ще років 30 тому ніхто з нас серйозно не думав би про те, що люди – це «біологічні роботи». А тепер думають. Чіпи вставляють, клони вирощують, серце можна замінити або суглоб. Грубо кажучи, голову відрізати і пришити… Інженерно-біологічний характер розуміння людської природи експансивно вибухає: генетичні дослідження, біотехнології. Людина по суті вже тратить сприйняття себе як Божої істоти.

Я не хочу сказати, що так воно і є і що жодних альтернативних поглядів на людину нема. Я хочу лише сказати, що ми живемо сьогодні у часах, коли схожі думки починають щораз більше циркулювати. Тому люди в загальній масі почуваються невпевнено. Крім того – криза, серйозні соціальні зрушення, як то завжди на початку століття буває, інфляція, знецінення грошей як вартості. Як у такому світі людині не тривожитися? А якщо такі переживання накладаються на біологічну схильність до тривоги, тоді зовнішні впливи її виявляють.

- Нещодавно, коли в обласної психіатричної лікарні був конфлікт із ЗМІ – тоді журналіст начебто прийшов сюди, як хворий…

- Ні, не як хворий. Він подзвонив і попросив дозволу зняти лікарню. Ми дали йому дозвіл, і він ходив по відділеннях, ми йому показували найгірші місця – показували тому, що не боялися. А не боялися тому, що ще кілька років тому робили відкриту акцію у Львові на пл. Ринок, де усім мешканцям і туристам впродовж дня показували «психіатрію в натурі». То були Дні хворих на шизофренію. Ми сконструювали великий лабіринт перед Ратушею і повісили там фотографії, зокрема з туалетами, з усім-усім. Все місто бачило нас, і я подумав, що ми вже все відкрито задекларували, то ж нехай собі йде і знімає.

Він походив, у санітарів взяв інтерв’ю – і через кілька днів написав статтю про те, що Львівська психіатрична лікарня – це гетто. А що таке гетто і яку алюзію це слово у собі несе – пояснювати не треба. Я вважаю, що це було дуже неетично. Йому все показали, поговорили з ним по-людськи, а він такий ніж у спину запхав… Не нам, а нашим пацієнтам і їх родичам. Я не приховую, що Львівська психіатрична лікарня – далеко не найзатишніше і не наймиліше серцю місце на цьому світі. Але, з іншого боку, часто важкі умови перебування частково компенсуються реалістичним і сердечним стосунком до хворих. Коли до нас приїжджають німці, то кажуть, що умови наші дуже важкі, але те, як персонал ставиться до хворих – в них так по-людськи давно не ставляться. Чи щирі вони? Щирі, бо ми часто відвідуємо їх у межах співпраці регіонів. І тенденції сучасної німецької, та й європейської психіатрії також примушують задуматися над багатьма питаннями.

- Коли ви тоді коментували цю ситуацію, то казали, що така поведінка журналістів погано впливає на хворих і на їхніх рідних. Що саме ви мали на увазі?

- Сенсаційні матеріали журналістів читають і коментують на свої лади. Якщо матеріали нечесні, а такі, щоб «заробити бали» чи ще щось інше, то більшість читачів про підводні течії журналістського репортажу не мають жодної гадки і часто сприймають написане «як є». А серед читачів є наші пацієнти і їх родичі. Як вони мають реагувати. І як потім, при потребі, їхати у лікарню. А іншого варіанту частіше за все і нема! Вони мусять десь бути, а іншої лікарні нема.

- Ви казали про те, що персонал дуже сердечно ставиться до хворих. Водночас у Львові багато говорять про те, що санітари іноді жорстоко поводяться з хворими, б’ють їх…

- Це теж правда. І я особисто на це болюче реагую. Жорстоке ставлення до хворих виправдання немає. Якщо я тільки щось дізнаюсь на цю тему, я одразу кажу: «До побачення». Не тому, що я такий винятково порядний. А тому, що цьому немає виправдання ніде. А щодо «жорсткого» ставлення до певної категорії пацієнтів, то, нічого не виправдовуючи, мушу сказати, мабуть, незвичну річ. Якби я прийшов у лікарню і мав би справу з санітаром, якому би щось емоційно сказав, і він би мені щось емоційно сказав, десь мене притис, я йому нахамив по своїй хворобі, то це – нехай агресивний, але людський стосунок у всіх його можливих виявах. А уявіть, що я приходжу в лікарню, мені говорять йти в палату, прив’язують і посміхаються: «Все гаразд, все добре, все добре…» - а мене від цього «шляк трафляє», мене розриває від емоцій, а до мене посміхаються, розвертаються і йдуть. А я залишаюся ізольованим і без жодного відтінку людського розуміння… Важко сказати, що краще. Хоча насправді ця тема – не предмет дискусії нашвидкуруч.

- Щодо умов у лікарні: нещодавно натрапив на тезу, що сто років тому лікарня була краще забезпечена для лікування хворих, ніж сьогодні.

- Так. Лікарня була збудована для 800 хворих. У радянські часи їх було 2,3 тис. На нинішній день є 1450, тобто майже на тисячу скорочена кількість. Напевне, треба було б ще скоротити, але вже немає куди, бо якщо ми ще трохи скоротимо, то в нас не буде місць для нових хворих. Критична межа – десь 1,4 тис. Але це означає, що порівняно з первинним проектом є на 600 хворих забагато. Це також означає, що менше місця, менше площі для хворих, більше скупчення, і вихід шукати треба. Ми, як я вже згадував, маємо спільний проект з німцями щодо реформування психіатрії, думаємо разом, як бути далі. Можливо, будемо створювати філіали в районах. Перш за все йдеться про площу.

- Наскільки частими є випадки, що здорових людей можуть діагностувати, як хворих?

- У психіатрії це дуже непросто, як би хто собі не думав. У нас був один курйозний випадок – це було давно, років 12-13 років тому. Головний редактор однієї з львівських газет «домовився» з журналістом, що той прийде у приймальне відділення, «зіграє вар’ята», поступить, буде тут лежати і відписувати звідси репортаж. Ідея, на жаль, в історії психіатрії не нова. Чи то у лікарів чуття тоді спрацювало, чи що, але коли ми його оглядали на консиліумі, поговорили з ним на різні теми, через півгодини він признався у «замовленні». Я тоді ще дзвонив до того головного редактора і казав, що ми на них подамо в суд, бо цього не можна робити, це – протиправно. Але, на їх честь, вони визнали провину, вибачилися, тож цю справу ми не починали.

Отже, ми здорову людину вичислили доволі швидко. Симулювати дуже тяжко, але і здорову людину діагностувати як психічно хвору майже неможливо. Перегини у діагностиці, звісно ж, є це правда, але це – трохи спадок радянських часів.

- А чи трапляються лікарські помилки, після яких хворим стає гірше?

- У психіатрії цього набагато менше, ніж у загальній медицині. В загальній медицині можливість лікарської помилки є досі доволі високою. У психіатрії препарати поділені на стандартні 3-4 класи і групи, тобто їх значно, менше ніж у загальній медицині, до того ж вони не є такі специфічні. Тому можливість сильно помилитися є значно меншою. Ось недоврахування нюансів у психіатрії є важливим, але це вже стосується особливих вимог до професіоналізму і до фінального результату лікування.

- У травні в ЗМІ з’явилася інформація, що міліція затримала хлопця, потім запроторила його до психіатричної лікарні, вимагаючи в батьків грошей за його звільнення. Це – реально?

- Я про це вперше чую. А мав би чути як головний лікар. Якби така історія була, то, думаю, я би про це знав. Хіба що вона сталася протягом останнього місяця, коли мене у лікарні не було (я був прооперований на суглобі). Я думаю, що це – більше з області міфології. Якщо б такий факт був, а я про нього не знав, то я з цим хлопцем хотів би зустрітись і поговорити. І, думаю, якась адекватна реакція з нашого боку все ж би була.

- Наскільки вагомою для лікарні є проблема корупції? Скажімо, 2011 року повідомлялося про те, що лікарня закупила цукор за завищеними цінами.

- Це – неправда чистої води, роздута пресою історія. Суть полягала в тому, що журналісти десь там дістали результати тендеру на цукор, і були дуже різні тендерні пропозиції: була дуже висока і низька. І ми абсолютно чесно все зробили. Високу пропозицію ми не акцептували, ми купили цукор за чесно низькими цінами на той час. Не купити ми його не могли, але не так, як це було написано у пресі. Але про правдивість інформації у пресі ми вже згадували. Нас, до речі, перевіряла прокуратура обласна, міська, УБОЗ, УДСБЕЗ – і досі перевіряє, але всі побачили, що на нас «наїхали». Це теж частина нашої з вами реальності. А взагалі, хочеться сказати ще раз емоційно: коли пишуть журналісти неправду – це катастрофа.

- Наскільки гострою є проблема задіювання хворих? Колись ви казали про намір залучати їх до роботи на території лікарні – це робиться?

- Ми це робимо, але за бажанням хворих. Якщо вони хочуть це робити, то ми створюємо спеціальні групи, і вони охоче працюють. Але це крапля в морі порівняно з тим, що хворі могли би робити: тут колись були сільськогосподарські угіддя, свинарник, корівник, городи. Хворі мали можливість бути впродовж дня на свіжому повітрі, на природі. Але ця тенденція, щоб хворих тримати більше у приміщеннях, зараз є в усьому світі, не тільки в нас.

- Хіба це не впливає на хворих негативно?

- Звісно ж, негативно. Кожна людина хоче мати можливість простого банального буття на самоті з собою, на природі, на волі. Навіть просто полежати в траві, послухати … А можливостей для цього щораз менше.

- Що ж, дякую за розмову.

- І вам дякую за розмову і за непрості питання. Тільки пам’ятайте, що все сказане було моїм суб’єктивним баченням, а отже, об’єктивної вартості не має.
Tags: Ідентичність, Галичина, Львів, Психи, Садовий
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments